Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

До березня кобель перетворився на сильного, широкогрудого пса. Під густою сіро-чорною шерстю ледь прощупувався тонкий рубець. Данило Петрович назвав його Громом — за низький, розкотистий голос. Суку з яскравими рудими підпалинами він кликав Ладою. Вона спритно рухалася на трьох лапах і майже не виказувала болю, хоча колишньої легкості так і не набула.

Разом із теплом ожили й пересуди. Хтось знову згадав нічний гавкіт, хтось запевняв, що бачив біля курника великі сліди. Одного ранку біля сараю зібралися вже не п’ятеро, а близько п’ятнадцяти людей. Остап Андрійович стояв попереду з винуватим і водночас упертим виглядом.

— Даниле Петровичу, люди хвилюються, — почав він, не підводячи очей. — Минулого тижня в мене зникли кури. Чи не твої собаки постаралися?

— Біля курника були лисячі сліди, — спокійно відповів старий. — Я бачив їх сам. Гром і Лада із сараю не виходили.

— Звідки тобі знати, що вони вночі не вибираються? — заперечила баба Лідія. — Може, вже по всіх дворах ходять.

— Двері щоранку замкнені так само, як увечері. Я за собак відповідаю.

Богдан Степанович схрестив руки на грудях.

— Весна прийшла. Ти обіцяв відпустити їх, коли вони одужають.

— Відпущу. Треба лише дочекатися сталої погоди.

— Весна вже прийшла, а ти знову знаходиш причину тягнути час, — недовірливо сказала жінка з натовпу. — Ти обіцяв відпустити їх, Даниле.

Старий стиснув пальці, але сперечатися не став. Страх сусідів здавався йому несправедливим, і все ж він його розумів. Люди бачили лише двох великих незнайомих вівчарок біля хат. Вони не знали, як обережно Гром брав корм, як Лада клала морду йому на коліна і як обоє завмирали, дослухаючись до його голосу.

— Я дотримаю слова, — промовив він. — Дайте мені ще трохи часу.

Натовп розійшовся, але тепер Данило Петрович знав: відкладати більше не можна. Того вечора він довго сидів на соломі, притулившись плечем до теплого боку Грома. Лада лежала поруч, поклавши голову йому на ноги.

— Настав час, — говорив старий, повільно гладячи її між вухами. — Тримати вас замкненими все життя не можна. Люди бояться, а я обіцяв відчинити двері, щойно ви наберетеся сили. Піти чи лишитися — вирішувати вам.

Гром підвів голову. Його темні очі уважно стежили за обличчям людини, ніби пес розрізняв не слова, а прихований у них смуток. Данило Петрович згадав молоду козулю, яку колись звільнив із капкана. Після лікування вона довго не хотіла йти. Згадався й борсук, урятований із браконьєрської петлі: наступного дня після звільнення він повернувся, залишив біля порога спійману мишу і тільки потім зник.

Ганна завжди казала, що тварини пам’ятають добро краще за багатьох людей, бо не вміють удавати. Тепер старий особливо гостро відчував, як йому бракує її спокійного голосу й здатності зрозуміти будь-яке його рішення.

— Тобі б вони сподобалися, — прошепотів він, ніби дружина могла почути. — Ти б теж їх не покинула.

На світанку Данило Петрович підійшов до сараю й зняв засув. Деякий час його рука лежала на дверях. За ними почулися знайомі кроки, потім усе стихло. Старий глибоко вдихнув і розчинив стулку навстіж…