Бандити вирішили натиснути на пенсіонерку, не підозрюючи, яка онука стоїть за її спиною

До вечора місто змінилося. На вулицях з’явилися посилені патрулі. Машини круківських зупиняли одну за одною, людей витягали на мокрий асфальт, перевіряли документи, знаходили ножі, пістолети, чужі права, заборонені речовини, старі орієнтування. Ринок оточили під приводом перевірки. Фінансова служба заморозила рахунки пов’язаних фірм. Учорашні покровителі раптом стали виконавцями чужої волі.

Торговці дивилися на це з-за прилавків і не вірили. Ті самі громили, які роками збирали данину, тепер стояли обличчям до стіни, розгублені й злі. Ніхто не вимовляв уголос слова «кінець», але воно вже висіло над містом.

До п’ятого дня у Крука майже нічого не лишилося. Із двох сотень активних людей поруч трималися не більше півтора десятка — найвідчайдушніші або ті, кому нікуди було тікати. Грошей не було, арсеналу не було, зв’язок із поліцією обірвався. Приходько перестав брати слухавку. Бригадири зникали, телефони мовчали, машини не поверталися.

Крук метався кабінетом, пив просто з пляшки й дедалі частіше ловив себе на думці, що його стирають не як ворога, а як помилку в документі. Методично, без люті, без зайвих жестів.

Коли охоронець доповів, що прийшов чоловік «від Бугая», Крук спершу не повірив. До кабінету вштовхнули побитого поплічника — одного з тих, хто приходив до Ганни Степанівни. Обличчя його було розпухле, одяг порваний, руки тремтіли.

— Де Бугай? — Крук схопив його за комір. — Хто вас узяв?

— Вони не люди, — захлинувся той. — Вони знають усе. Нас тримали в підвалі. Бугая вивезли. Це через стару, Романе Тарасовичу. Через будинок номер вісімнадцять.

Крук закам’янів.

— Що ти верзеш?

— Ми прийшли її виселяти. Вона сказала, що онука нас закопає. Ми сміялися. А вночі приїхали люди в чорному. І жінка з ними. Вона командує. Це вона забрала «Онікс». Вона забрала склад. Вона руйнує нас через ту стару.

Крук відпустив його. Поплічник гепнувся на підлогу, схлипуючи. А ватажок стояв і вперше бачив усю картину цілком. Його імперія, гроші, зв’язки, люди — все летіло в прірву через недбалий наказ, відданий між іншим. Він навіть не перевірив, хто живе в будинку номер вісімнадцять. Просто вирішив, що самотня пенсіонерка — ніхто.

Тепер це «ніхто» перетворилося на діру, куди йшло все його життя…