Бандити вирішили натиснути на пенсіонерку, не підозрюючи, яка онука стоїть за її спиною

Страх швидко змінився відчаєм. Крук зрозумів, що тікати пізно. Гроші перекриті, люди розбіглися, місто під наглядом, поліція більше не його. Якщо ця жінка змогла дістатися до сейфів, арсеналу й рахунків, вона знайде його будь-де. У звичайній війні він би торгувався, підкуповував, погрожував. Тут жодні звичні двері не відчинялися.

І тоді в голові, розігрітій алкоголем і панікою, виникла остання думка. Якщо онука знищує його через стару, значить стара — її слабке місце. Треба взяти Ганну Степанівну. Отримати живу заставу. Змусити дати коридор, гарантії, час.

— Зібрати всіх, хто лишився, — хрипко наказав він охоронцеві. — Усю зброю, яка є. Їдемо до будинку номер вісімнадцять.

Охоронець зблід.

— Романе Тарасовичу, там напевно чекають. Нас покладуть ще на підході.

— Ми вже мертві, якщо залишимося тут! — зірвався Крук. — Заводь броньований позашляховик. Прорвемося, візьмемо стару, і ця тварюка говоритиме інакше.

Він не бачив, наскільки жалюгідно виглядає. Людина, яка ще недавно тримала місто в кулаці, тепер кричала на останніх охоронців, розмахуючи зброєю й чіпляючись за план, що більше скидався на судому загнаного звіра.

У будинку номер вісімнадцять було тепло. На плиті тихо посвистував чайник, у вітальні пахло випічкою, Ганна Степанівна сиділа в кріслі й в’язала шарф. Спиці неголосно постукували, ніби відміряли чужу паніку. Марина за кухонним столом переглядала зведення закритим каналом. Фінансові потоки угруповання були перекриті. Арсенал вилучений. Більшість людей Крука затримані або зникли. Корумповані чиновники починали рятувати себе, а отже, скоро заговорять.

Рація на столі ожила коротким шипінням.

— Об’єкт вийшов, — доповів Ярошенко. — Броньований позашляховик і дві машини супроводу. Напрямок — до вас. Ідуть швидко.

Марина зробила ковток чаю. Вона чекала цього. Загнана людина майже завжди робить останній ривок не туди, де вихід, а туди, де їй здається болючіше вдарити ворога.

— Дайте підійти, — сказала вона в рацію. — Шляхи відходу перекрити. Без вогню на ураження без мого наказу. Я хочу, щоб він зрозумів усе сам.

Вона підвелася, поправила темний светр. Під тканиною вгадувався жорсткий контур бронежилета. Ганна Степанівна відклала в’язання й подивилася на неї поверх окулярів.

— До нас гості? — спитала вона спокійно.

— Ті самі. Невиховані.

— Тоді чайник вимкну, — сказала бабуся. — А ти застебнися. Вітер піднявся.

Марина вперше за кілька днів ледь усміхнулася.

— Добре, бабусю.

Вона вийшла на ґанок. Ніч була темна, з рваними хмарами й холодним вітром, який зривав останнє листя з яблунь. У тінях навколо дому вже лежали бійці Ярошенка. Сусідні порожні ділянки, дахи, паркани, сад — усе було зайняте, але вулиця виглядала безлюдною.

Удалині з’явилися фари. Спершу дві світлі точки, потім ще чотири. Двигуни ревли, машини летіли розбитою дорогою, розкидаючи багнюку з калюж. Крук їхав рятувати себе, не розуміючи, що дорога вже стала коридором у пастку.

Броньований позашляховик і дві старі легкові машини влетіли в приватний сектор і різко загальмували за п’ятнадцять метрів від хвіртки. Двері розчахнулися. На дорогу висипали десятеро людей — усе, що лишилося від колись великої сили. У руках у них були дробовики, обрізи, пістолети. Вони нервово водили стволами по кущах і дахах, але бачили лише темряву.

Крук вийшов останнім. У руках він тримав помпову рушницю, пальці на цівці тремтіли. Він чекав барикад, поліцейських машин, гучномовців. Вулиця була порожня. Лише будинок номер вісімнадцять світився теплим вікном, а на ґанку стояла жінка в темному пальті.

— Де стара? — крикнув Крук. Голос зірвався вище, ніж він хотів. — Виводь її! Або ми зараз рознесемо цей дім!

Марина не ворухнулася.

— Ти приїхав воювати з пенсіонеркою, Романе? Зібрав рештки своєї зграї, дав їм іржаву зброю і вирішив штурмувати старий дім? Подивися на себе. Ти не хижак. Ти щур, якого вигнали з останньої нори.

— Я сказав, виводь її!

Крук підкинув рушницю, цілячись Марині в груди. Люди за його спиною теж підняли зброю, але робили це нерівно, із запізненням. Вони відчували: навколо надто тихо.

— Мені нічого втрачати, — викрикнув Крук. — Поверніть гроші, дайте мені виїхати, і ніхто не постраждає. Інакше я покладу тут усіх.

— Тобі нічого втрачати, бо ти вже все втратив, — відповіла Марина. — Гроші не врятують. Люди не підуть за тобою. Гарантії закінчилися в ту мить, коли твої бугаї переступили поріг цього дому.

— Я стрілятиму!

— Опусти очі, Романе.

Він не зрозумів. Потім усе ж глянув униз — і побачив на своїх грудях маленьку червону цятку. Вона тремтіла там, де під пальтом билося серце. Крук різко озирнувся. У водія така сама цятка світилася на лобі. На шиї бойовика з обрізом — ще одна. Червоні мітки лежали на грудях, головах, плечах кожного з його людей.

Темрява навколо дому виявилася не порожнечею. Вона дивилася десятками стволів…