Бандити вирішили натиснути на пенсіонерку, не підозрюючи, яка онука стоїть за її спиною
Ярошенко підійшов до Марини, коли останнього затриманого завантажили в мікроавтобус.
— Периметр чистий. За адресами все завершено. Приходька взяли під час спроби спалити документи. Заступника голови адміністрації затримано у власній квартирі. Решту ключових фігур ізольовано. Конвой готовий до виїзду.
— Гарна робота, — сказала Марина. — Оформлюйте доставлення. Я приєднаюся пізніше. Мені треба закінчити тут.
Командир кивнув і пішов у темряву. Машини одна за одною розвернулися й покинули вулицю. Їхні двигуни стихли за поворотом, і тільки тоді Марина дозволила собі повільно видихнути.
Силова частина була закінчена. Жодного вбитого, жодного випадкового пострілу, жодної жертви серед мешканців. Але справжня робота тільки починалася. Крук мав заговорити негайно, поки його покровителі не оговталися, поки документи не зникли із сейфів, поки телефони не замовкли назавжди. У неї були години, не дні.
Марина увійшла в дім. Теплий коридор зустрів її запахом дерева, яблучного варення й лікарських трав. У вітальні Ганна Степанівна сиділа в кріслі, ніби весь цей час за вікном не падала чужа влада. В’язання лежало на колінах, але спиці вже не рухалися.
— Закінчилося? — тихо спитала вона.
— Ця частина — так.
Марина зняла пальто, повісила його на гачок, потім розстебнула бронежилет і поклала його на стілець. Лише без цієї ваги вона відчула, як утомилися плечі.
— Вони більше не прийдуть, бабусю. Але мені треба їхати. Треба зробити все так, щоб ніхто не вислизнув.
Ганна Степанівна кивнула. У її погляді не було тріумфу. Лише тиха втома людини, яка пережила загрозу й не дозволила їй стати головною.
— Я знала, що ти впораєшся, — сказала вона. — Ти вперта. Уся в діда.
Марина пройшла на кухню й поставила чайник. Синє полум’я під старим емальованим посудом весело зашуміло. Одна склянка чаю — і знову дорога. Вона розуміла: найближчими днями їй доведеться перетворити нічну операцію на справу, яка витримає суд, адвокатів, скарги й тиск тих, хто не захоче, щоб їхні імена спливли поруч із Круком.
За двадцять хвилин седан від’їхав від будинку номер вісімнадцять. За вікном починався світанок. Туман повз порожніми вулицями, мокрі паркани виступали з нього, як темні ребра. Місто, ще недавно затиснуте в кулаці злочинної влади, спало й не знало, що цей кулак уже розтиснувся.
Крука доправили до закритого ізолятора великого міста надвечір. Там не було звичної йому блатної театральності: ні перекличок між камерами, ні показної важливості, ні можливості передати наказ через смотрящого. Білі стіни, холодне світло, металевий стіл, стілець, прикручений до підлоги. Тут людина швидко розуміла, що колишній статус лишився за дверима.
За три доби Роман Тарасович виглядав старшим років на десять. Обличчя осунулося, шкіра стала сірою, очі згасли. Коли Марина увійшла до кімнати для допитів, він навіть не спробував вишкіритися. Вона поклала перед ним папку й почала викладати фотографії: сейфи «Оніксу», зошити, порожній цех м’ясокомбінату, затриманих бригадирів, роздруківки руху за закордонними рахунками, уже заблокованими за офіційними запитами.
Кожен аркуш відбирав у нього чергову ілюзію. Тайники розкриті. Гроші недоступні. Люди говорять. Покровителі мовчать. Крук дивився на папери, і рештки його злочинної гордості розсипалися в порох.
Марина поклала перед ним чистий аркуш і ручку.
— Пиши, Романе. Від самого початку. Імена, суми, місця, накази. Усе.
Він підвів на неї очі.
— Якщо я напишу…
— Ти вже пишеш, — сказала вона.
І він почав. Нерівним, тремтячим почерком, сторінка за сторінкою. Людина, яка вважала себе господарем міста, тепер сама перетворювала своє життя на доказ проти себе…
