Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

Вона впала на коліна поруч із ним, але до кімнати вже вбігали озброєні поліцейські. Один із них вибив пістолет із її руки, другий викликав швидку, повідомляючи про поранення й необхідність термінової допомоги. За кілька хвилин на зап’ястях Валерії клацнули наручники.

Навіть тоді вона спробувала зберегти презирство.

— Не думай, що я надовго затримаюся там, куди мене повезуть, — сказала вона Тарасові. — У мене найкращі адвокати. Твій батько подбав, щоб у сім’ї завжди був захист.

— Я вже говорив із ними, — спокійно відповів Тарас. — Вони не збираються захищати вбивцю мого батька. І сім’єю ми з тобою давно не є, Валеріє. Тож тобі доведеться вдовольнитися тим, що призначать за законом.

Вона загарчала від безсилої злості, але поліцейські вже виводили її з кабінету. Максима повезли лікарі. Куля, випущена рідною матір’ю, не вбила його, але тепер йому належало відновитися лише для того, щоб самому відповідати перед законом.

Розслідування швидко підтвердило те, що Тарас підозрював. У телефоні Валерії знайшли видалені листування в закритих чатах. Вона й Максим домовлялися про пошкодження гальм, про оплату нападу в провулку, про посередників і колишнього водія, якого батько Тараса колись звільнив. У сейфі зберігалися ніж зі слідами, документи, копії переказів і папери, які Максим беріг не з каяття, а зі страху перед власною матір’ю. Пізніше він зізнався, що хотів мати можливість здати її, якщо вона вирішить залишити його без спадку.

Кристину теж затримали. Вона вже намагалася покинути країну й була певна, що встигне зникнути, але її зупинили в аеропорту. На допитах з’ясувалося, що вона давно займалася отруєннями багатих чоловіків. Втиралася в довіру, ставала секретаркою, коханкою, нареченою, витягувала гроші, а потім усувала тих, хто міг завадити. Отруту їй діставав брат-хімік, який водночас допомагав виводити вкрадені кошти на закордонні рахунки, тож знайти сліди було майже неможливо.

Серед жертв був і Павло Левченко.

Коли Оксана почула це, в неї підкосилися ноги. Вона не відчула радості. Правда, на яку вона чекала стільки років, не повернула їй чоловіка, не повернула Назара, не повернула роки за ґратами. Але з її грудей ніби зняли кам’яну плиту. Вона більше не була вбивцею. Не була жінкою, яку всі мали право зневажати.

Тарас зробив усе, щоб її справу переглянули. Обвинувачення з Оксани зняли, вирок скасували, репутацію відновили. Сухі юридичні формулювання не могли описати того, що вона відчувала, коли отримала офіційне підтвердження своєї невинуватості. Вона плакала довго, беззвучно, тримаючи долоні на животі. Їй здавалося, що вперше за багато років дитина всередині неї ворушиться не в страху, а в світі, де її матір нарешті названо чесною людиною.

Оксана залишилася в домі Тараса, допомагаючи по господарству вже не як таємна помічниця, а як людина, якій він довіряв. Він не дозволяв їй тяжко працювати, купував усе необхідне, возив до лікарів, стежив, щоб вона їла й відпочивала. Вона пручалася, бо звикла виживати сама, але поступово втома взяла своє. Вагітність добігала кінця.

Через попередні обставини Оксана так і не знала напевно, кого чекає. У колонії повноцінного обстеження їй не зробили, а потім було не до того. Тому, коли пологи почалися раніше, ніж вона встигла морально підготуватися, все виявилося несподіваним і тяжким. Біль накочував хвилями, сили йшли, лікарі говорили швидко, Тарас чекав у коридорі блідий, мов стіна…