Бізнесмен повернувся раніше, ніж планував, і побачив сцену, яка змусила його миттю забути про відрядження

Лариса пішла, наостанок теж грюкнувши дверима. Тарас залишився сам посеред раптово стихлої кімнати й не міг збагнути, яким чином опинився винним одразу перед обома. Він же не затівав сварки, нікого не ображав і лише хотів кілька спокійних годин після важкого тижня.

Надвечір із дружиною він помирився. Зазвичай для цього треба було небагато: варто було переказати на її картку помітну суму, і недавня образа змінювалася усмішкою. З донькою все було набагато складніше. Тарас постукав у двері дитячої й неголосно попросив:

— Олесю, відчини. Це я.

Двері одразу розчинилися.

— Вони й не були замкнені, — з гіркою усмішкою сказала дівчинка. — Особистого простору в мене більше немає. Ключ давно забрали.

Тарас розгублено глянув на Ларису. Та лише розвела руками: мовляв, Олеся надто неврівноважена, тому залишати їй можливість замикатися небезпечно. Дівчинка зневажливо пирхнула й повернулася до книжки.

— На мою думку, ти все-таки перегнула, — тихо мовив Тарас.

— Тобі так здається. А я тим часом пройдуся магазинами, не сумуйте.

Лариса швидко зібралася й вийшла. Чоловік провів її важким поглядом. Гроші ніби пекли їй руки: щойно отримавши будь-яку суму, вона негайно вирушала на покупки, навіть не маючи певної мети.

Тарас знову підійшов до доньки й запропонував прогулятися набережною, а потім зайти до їхнього улюбленого кафе.

— Разом із нею? — Олеся навіть не підвела очей.

— У Лариси є ім’я.

— От ти його й вимовляй.

Дівчинка вперто втупилася в книжку. Тарас розумів: перш ніж заводити серйозну розмову, треба дати їй заспокоїтися. Тому він присів поруч і запевнив, що сьогодні вони підуть лише вдвох. Недовіра на обличчі Олесі миттю змінилася радістю. Вона відклала книжку й міцно обійняла батька, зізнавшись, як давно чекала такого дня…