Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

— Іду до землянки. Зв’язок поганий.

— Повертайся.

— Машо, я майже дійшов.

— Ні, слухай мене. До мене приходили.

Він завмер.

— Хто?

— Двоє. Сказали, що з компанії Савчука. Так ввічливо. Один усміхався. Спитали, чи ти вдома. Потім сказали, що якщо ти будеш «заважати законній роботі», вони подадуть на тебе за наклеп. Колю, вони знають, що ти пішов.

Зв’язок зашипів. Микола притис телефон до вуха.

— Замкни двері. Подзвони Олені.

Олена була їхньою дочкою. Жила на іншому кінці міста, працювала лікаркою в поліклініці й уже два роки майже не розмовляла з батьком по-справжньому. Вважала, що він усе життя любив каміння більше за родину. У чомусь мала рацію.

— Олена на зміні, — сказала Марія. — Колю, будь ласка…

Зв’язок обірвався.

Микола стояв серед туману, відчуваючи, як серце б’ється надто швидко. Він хотів розвернутися. Дуже хотів. Уявив Марію біля дверей, її тонкі руки, тривожні очі, таблетку під язиком. Уявив Олену, яка дізнається про все ввечері й скаже: «Він знову поліз туди, куди не треба». І все ж він пішов далі. Бо якщо зараз повернеться, Савчук зітре і його чесне ім’я, і схил, і правду, яку вони колись знайшли під корінням старих дерев.

До землянки він вийшов уже в сутінках.

Спершу побачив провал у кущах. Потім темний прямокутник входу, перекошені двері, оброслі мохом. Дах просів, але тримався. Микола опустився навколішки й провів рукою по старій колоді. Під пальцями кришилася волога кора.

— Дожила, — прошепотів він.

Усередині пахло землею, гниллю й холодним залізом. Ліхтарик вихопив із темряви нари, іржаву пічку, полицю з порожніми банками. На стіні ще виднівся накарбований Дімою напис: «Професоре, не забудь чай». Микола несподівано усміхнувся, і від цієї усмішки стало боляче.

Металевий ящик був під нарами, там, де він його залишав. Замок заіржавів, але ніж і камінь зробили своє. Кришка піддалася з протяжним стогоном.

Усередині лежали згортки в промащеній тканині. Журнали. Плівки в пластикових коробках. Кілька підписаних пакетів зі зразками. І стара папка, перев’язана синьою стрічкою.

Микола сів просто на земляну підлогу. Руки в нього тремтіли так, що він не відразу розв’язав вузол. На першій сторінці був його звіт. Справжній. Із помітками, з підписом, із висновком: «Будь-яке промислове втручання у східному кварталі без повного гідрогеологічного дослідження неприпустиме».

Він заплющив очі. Клубок у горлі став таким щільним, що він не міг вдихнути.

Ззовні хруснула гілка…