Черговий хірург упізнав у пацієнтці дружину найкращого друга, а під час огляду помітив на її тілі тривожну деталь

До четвертої ранку тиск вдалося підняти до ста на шістдесят п’ять. Набряк потроху спадав, однак дихальну трубку вирішили поки не прибирати. Микола сидів біля каталки на жорсткому металевому табуреті й стежив, як апарат робить за Наталію чотирнадцять вдихів за хвилину. Через набряк її обличчя змінилося майже до невпізнання, але для нього воно все одно лишалося знайомим.

Він пам’ятав її сімнадцятирічною — тоді вона сиділа через ряд від нього. Пам’ятав двадцятичотирирічною, у світлій весільній сукні поруч із Павлом. Пізніше бачив на рідкісних спільних зустрічах, коли їм уже виповнилося сорок. Тепер їй було п’ятдесят чотири, і біла стрічка тримала на її обличчі трубку апарата.

Микола торкнувся зап’ястка, ніби хотів перевірити пульс і водночас переконатися, що катетер стоїть правильно. Пальці затрималися на шкірі трохи довше, ніж було потрібно. Дев’яносто два удари. Серце билося, і поки що цього було досить.

У двері обережно зазирнув санітар Тарас.

— Миколо Андрійовичу, приїхав чоловік. Вимагає, щоб його впустили.

Павло чекав у приймальному відділенні. Пальто було розхристане, волосся розтріпалося, а обличчя зображало тривогу майже бездоганно. Побачивши друга, він кинувся до нього з розкритими обіймами.

— Колю, добре, що ти чергуєш! Що з Наташею? Мені сказали, вона знепритомніла в театральному фоє.

— Тяжка анафілактична реакція. Зараз стан вдалося стабілізувати.

Павло повільно кліпнув.

— Але від чого? Вона з обіду нічого не їла, я точно знаю.

— Причину з’ясовуємо.

— Дозволь глянути на неї хоча б хвилину.

Микола пояснив, що вхід до реанімації зачинений. Павло знизив голос і взяв його за лікоть доглянутими теплими пальцями.

— Ми з тобою майже сорок років знайомі. Я не чужий.

На губах Павла лежала правильна скорботна складка, але погляд виказував інше. Він раз у раз ковзав повз лікаря до зачинених дверей, ніби шукав відповідь на невисловлене запитання.

— Вона приходила до тями? Щось устигла сказати? — нарешті спитав він.

Микола почув у цій репліці саме те, чого боявся.

— Вона під заспокійливими препаратами. Їдь додому, відпочинь. Якщо будуть зміни, я подзвоню.

Біля виходу Павло обернувся й попросив обов’язково врятувати Наталію, бо Микола завжди вмів витягати людей. Коли двері за ним зачинилися, хірург ще довго розтискав стиснутий кулак, по черзі випрямляючи пальці. Потім повернувся до ординаторської й набрав завідувача.

— Богдане Романовичу, вибачте за ранній дзвінок. Пацієнтку треба перевести в окремий четвертий бокс з електронним замком. І дайте мені номер знайомого слідчого. Не вранці — просто зараз…