Чоловік був упевнений, що контролює ситуацію, аж поки дружина не вимовила свою фразу

— Я ще не закінчила, — сказала Олена.

Тепер її голос став тихішим, але від того звучав ще страшніше.

— Страхування на машину — тридцять дві тисячі на рік. Приблизно дві сімсот на місяць. Це твоє. Обслуговування, шини, мастило, всякі дрібниці — у середньому чотири тисячі. Пальне — дванадцять. Я цією машиною майже не їжджу, ходжу пішки або користуюся транспортом.

Сергій дивився на калькулятор, ніби той міг помилятися.

Але цифри не помилялися.

— Внесок за гараж — п’ятсот на місяць, — Олена гортала зошит далі. — Абонемент у спортзал біля роботи, куди ти збирався ходити, але за пів року жодного разу не дійшов, — три двісті. Підписки на фільми, музику, хмарне сховище — тисяча сто.

— Досить, — вичавив Сергій. — Олено, досить. Я зрозумів.

— Ні, — вона подивилася на нього спокійно. — Ти не зрозумів. Бо я ще не сказала головного.

Вона постукала пальцем по зошиту.

— Усі ці платежі останні п’ять років закривала моя зарплата. Моя, Сергію. Я отримую шістдесят дві тисячі. Працюю бухгалтеркою по дванадцять годин, а в звітні періоди — майже без вихідних. Їжджу в офіс на інший кінець міста, де взимку холодно, а влітку нічим дихати. І щомісяця вся моя зарплата йшла на те, щоб перекривати різницю між твоїми витратами й твоїми доходами.

Вона підвела очі.

І вперше за довгі роки Сергій побачив у них не втому й не покору. Там була лють. Холодна, виношена роками.

— Поки ти купував Аліні подарунки й водив її вечеряти за рахунок кредитки, я рахувала, чи вистачить нам на комуналку. Поки ти мріяв про молоду жінку й нове життя, я вибирала, що оплатити першим: ліки для твоєї матері чи інтернет. Поки ти почувався успішним чоловіком із машиною й новим телефоном, я сім років ходила в одному й тому самому пальті, бо на нове не було грошей.

Віра плакала в серветку. Валентина Степанівна тихо ворушила губами. Микола стиснув кулаки. Данило дивився на батька з таким презирством, що Сергій відчув цей погляд майже фізично.

— Тож іди, — сказала Олена майже лагідно. — Іди до своєї Аліни. Забирай речі й іди. Тільки поясни мені одне: на що ви житимете? На її зарплату менеджерки? Чи ти думаєш, що з платежами понад сто двадцять тисяч на місяць і зарплатою вісімдесят п’ять ти знімеш житло, утримуватимеш молоду коханку й почнеш красиве життя? На що, Сергію? На почуття?

Він вчепився в край столу. Пальці побіліли. У роті пересохло так, що язик прилип до піднебіння. Він хотів сказати хоч щось, але горло ніби стиснула невидима рука.

Цифра пульсувала в голові.

Понад сто двадцять тисяч.

Мінус майже сорок щомісяця.

Як він жив усі ці роки?

— Ти… — нарешті вичавив він. — Ти спеціально все це записувала? Щоб потім кинути мені в обличчя?

Олена коротко всміхнулася. Без радості.

— Я записувала, щоб не збожеволіти. Щоб розуміти, скільки ще треба протриматися. Скільки місяців і років мені доведеться працювати на знос, щоб закривати твої кредити, твої бажання, твої мрії про красиве життя.

Вона провела рукою по обличчю, і Сергій уперше помітив, якою худою вона стала. Щоки запали. Ключиці стирчали з-під кофти. Плечі здавалися надто вузькими.

Коли це сталося? Коли його дружина перетворилася на втомлену тінь?

— Я вела цей зошит, бо інакше заплуталася б, — вела далі Олена. — Бо ти жодного разу, чуєш, жодного разу не спитав, скільки ми винні. Скільки лишилося платити. Чи вистачає грошей. Ти просто жив. Захотів новий телефон — купив. Захотів поміняти машину — поміняв. Захотів ресторани й готелі — будь ласка. А я рахувала. Щодня. Щомісяця. Щороку.

Віра підвелася з-за столу, закривши обличчя руками. Микола обійняв її за плечі й повів на кухню. Звідти долинали приглушені схлипування. Валентина Степанівна сиділа нерухомо. Світлана дивилася на Сергія так, ніби їй було гидко перебувати з ним в одній кімнаті.

Данило мовчав. Але в його погляді було все: сором, розчарування, відраза.

— Я не знав, — пробурмотів Сергій. — Олено, я справді не знав, що все так…

Олена розсміялася — різко, майже істерично.

— Не знав? А хто мав знати, Сергію? Ти ж голова сім’ї, так? Годувальник? Опора? Чи тобі подобалися тільки красиві слова, а все, що за ними стоїть, тебе не цікавило? Ти хотів почуватися успішним, але наслідки твого «успіху» мав розгрібати хтось інший.

Вона підвелася й підійшла до вікна. Стала спиною до столу. Плечі її тремтіли.

— Знаєш, що найобразливіше? — спитала вона тихо. — Я любила тебе. Навіть коли ти перестав мене помічати. Навіть коли дивився на мене, як на меблі. Навіть коли став затримуватися й брехати про роботу. Я про Аліну знала вже два місяці.

Сергій здригнувся.

— Що?