Чоловік думав, що зможе виправдатися, але дружина сказала лише одне слово — і в кімнаті стало тихо

— Ні, — спокійно відповіла вона.

— Як ні? Ми ж… Ми ж наче помирилися.

— Справді? — Олена подивилася на нього без злості, але й без колишньої ніжності. — А я не пам’ятаю, щоб ми сварилися. Ти завів іншу жінку, жив із нею, називав її своєю, потім привів у нашу квартиру. Коли зрозумів, що з новим життям давати собі раду незручно, вигнав її й вирішив повернутися туди, де тепліше й простіше. Це не примирення, Андрію. Це ти шукаєш місце, де м’якше падати.

Він зблід.

— Лен…

— Ти підла людина. І боягуз. Найстрашніше, що я стільки років цього не помічала.

— Я ж тобі все пояснив.

— Так. Саме тому я остаточно все вирішила. Ми розлучаємося. По-справжньому. Я не хочу жити з тобою.

Андрій був приголомшений. Потім почав звинувачувати Олену: у жорстокості, у холодності, у тому, що вона сама руйнує сім’ю. Тамара теж спершу думала, що все ще можна повернути назад, просила невістку не квапитися. Але Олена вже не відступала.

Пізніше вона сказала Ірині, що все стало ясно не в той момент, коли вона побачила Кіру в спальні. І навіть не тоді, коли Андрій намагався виправдатися. Справжня крапка всередині поставилася пізніше — коли він виставив ту дівчину з квартири так легко, ніби позбувся непотрібної речі, і тут же спробував знову вбудуватися в колишнє життя.

Тоді Олена зрозуміла: поруч із нею не людина, яка оступилася й розкаялася. Поруч із нею людина, яка обирає не любов, а зручність….