Чоловік поселив безробітного брата в домі без згоди дружини, але вже наступного дня пошкодував про своє рішення

Мати була жінкою суворою.

Усе життя вона пропрацювала головною бухгалтеркою на автобазі, звикла до дисципліни й терпіти не могла розхлябаності. Вона переступила поріг, і її брови миттю поповзли вгору, ховаючись під фарбованим каштановим чубчиком. Картина олією.

У передпокої були навалені гори одягу й взуття. Пахло так, ніби рота солдатів зняла онучі після марш-кидка. Із вітальні нісся вереск футбольного коментатора, а на порозі стояв її молодший син у заляпаній футболці й кліпав очима.

— Я не зрозуміла, — металевим голосом промовила Лідія Степанівна, відсуваючи носком туфлі замурзаний Романів кросівок. — У вас тут що, притон? Чому бруду по коліно? Де Наталя?

— Мамо, проходь, — заметушився Максим, намагаючись спиною загородити вид на кухню, де мийка давно була похована під горою посуду. — Наталя… Ну, ми трохи посварилися. Вона до подруги поїхала охолонути.

Свекруха безцеремонно відсунула сина плечем і пройшла до вітальні. На дивані, засипаному крихтами чипсів, возлежав Роман. Побачивши матір, він спробував швидко сховати за спину напівпорожню банку газованої води, але не встиг.

— О, мамулю, привіт, — пискнув він, не встаючи.

Лідія Степанівна зупинилася посеред кімнати.

Її погляд просканував порожні кути, відсутність пилососа, сліди вивезеної техніки й нарешті зупинився на старшому синові.

— Ромо, що ти робиш у квартирі брата? — тихо, але загрозливо спитала вона.

— Та це, Алінка мене вигнала. Я до Макса пожити прийшов. — Ромочка спробував зобразити жалість.

Свекруха різко повернулася до молодшого сина.

— Наталя пішла через нього? — Вона тицьнула пальцем з ідеальним бордовим манікюром у бік дивана.

Максим зам’явся, опустив очі й промимрив щось нерозбірливе.

— Відповідай виразно! — гаркнула мати так, що кришталь у стінці задзвенів.

— Ну так, — здався Максим. — Наталка з котушок злетіла, кричати почала. Я їй кажу: потерпи, у брата стрес. А вона речі зібрала й злиняла — на розлучення подавати.

Лідія Степанівна заплющила очі. Вона повільно потерла перенісся.

Коли вони розплющилися, там танцювали пекельні вогні.

— Тобто, — карбуючи склади, почала вона, — ти, недоумку, притягнув у дім до працюючої жінки цього великовікового утриманця, який профукав п’ять мільйонів, профукав сім’ю і тепер припхався, щоб профукати твій шлюб.

— Ма, ну ти чого? — озвався з дивана Роман. — Я ж тимчасово. Наталка стервом жадібним виявилася. Макс їй каже: підкинь грошей, а вона фиркає.

Лідія Степанівна підійшла до дивана впритул.

— Підводься, — прошипіла вона старшому синові. — Живо!

Роман незграбно скотився з дивана, підтягуючи спортивні штани.

— Мамо, ну куди я піду? Ніч же надворі.

— Мені байдуже, куди ти підеш. Підеш вантажником на ринок, підеш міси вулиці, підеш спати на вокзал. — Голос матері набирав децибелів і загрожував обвалити штукатурку. — Я давала вам гроші. Обом. Однаково. Ти свої спустив на понти. Макс хоча б у квартиру вклався. І тепер ти тягнеш його на дно. Якщо ти за п’ять хвилин не зникнеш із цієї квартири з речами, я просто зараз перепишу свій заповіт на користь фонду порятунку сурикатів. Ти мене зрозумів? Ні копійки не отримаєш. Ні сантиметра в моїй квартирі.

Роман зблід…