Чоловік поселив безробітного брата в домі без згоди дружини, але вже наступного дня пошкодував про своє рішення

З матір’ю жарти були погані. Він метнувся в коридор, почав квапливо запихати свої непрані речі назад у картаті баули, роняючи шкарпетки й плутаючись у шнурках. Лідія Степанівна повернулася до блідого Максима.

— А тепер ти, благодійнику, слухай мене дуже уважно. Наталя — золото, а не жінка. Вона гарує, поки ти свої дощечки пиляєш за настроєм. Якщо вона доведе справу до розлучення, суд цю квартиру поділить. І ти зі своїми копійчаними доходами на вулиці опинишся, бо половину вона забере. А на другу половину ти навіть будки не купиш. Отже так. Завтра йдеш і влаштовуєшся на офіційну роботу. Куди завгодно, хоч слюсарем. І повзеш навколішки до своєї дружини вимолювати прощення.

— Мамо, ну як я поповзу? Вона слухавку не бере, — занив Максим.

— Зубами гризи двері її подруги, — відрізала мати. — І щоб до її повернення квартира сяяла, як операційна. Якщо ти втратиш цю жінку через свою братерську солідарність, я тебе прокляну.

За десять хвилин вхідні двері грюкнули за сапаючим Романом, який потяг свої баули в бік найближчого недорогого хостелу.

Свекруха, бридливо струснувши руками, пішла слідом, кинувши наостанок убивчий погляд на молодшого синка. Максим залишився сам у брудному передпокої. У шлунку бурчало, на картці залишалося двісті.

Гордість випарувалася, залишивши по собі липкий страх реальності…