Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— І що?

— Результат: ви протрималися п’ять днів. Я тримаюся п’ятий рік.

Свекруха відкрила рота, закрила. Знову відкрила. Нагадувала коропа на прилавку — зябра працюють, а кисню немає.

— Це хамство!

— Ні, Галино Федорівно. Хамство — це коли ваш син каже мені, що я живу на його житлоплощі й їм його їжу, бо я затрималася на екстреному випадку. Хамство — це коли ви проводите пальцем по моєму підвіконню з виглядом санітарного інспектора. Хамство — це ваш ключ, яким ви входите без дзвінка. А я лише попросила не рухати тумбочку.

Гена стояв у дверях, схрестивши руки.

— Ти влаштувала весь цей цирк, щоб принизити мою матір?

— Я влаштувала все це, щоб ви обоє зрозуміли, як це — чути щодня одне й те саме. Щовечора. «Мій дім. Мої правила. Вилетиш як корок». П’ять років, Гено. А твоя мама не витримала п’яти днів. Навіть із балконом і видом на річку.

Тьома стояв у коридорі з тиранозавром у руці. Тихо, серйозно, зовсім не по-дитячому.

— Мам, ми кудись їдемо?

— Поки ні, малий.

— А бабуся Галя залишиться?

— Це залежить не від мене.

Галина Федорівна повільно підвелася з дивана. Зачіска остаточно перекосилася на лівий бік, надаючи їй вигляду акторки, яка забула текст на сцені. Вона взяла пальто, застебнула ґудзики — один пропустила, але не помітила. Подивилася на сина. Потім на мене.

— Любі подзвоню, — сказала вона неголосно. — Подрузі моїй. У неї кімната вільна.

— Мам, зачекай… — Гена ступив до неї.

— Не треба, Геночко. Я все зрозуміла.

Вона натягнула чоботи, замок на правому заїв на півдорозі, вона смикнула, він піддався з жалібним скрипом.

— Ноги моєї тут більше не буде, — відрізала вона. — Поки ти не розберешся зі своєю дружиною, можеш мені не дзвонити.

Двері зачинилися — тихо, акуратно, ніби свекруха вперше не була певна, що має право шуміти в чужому домі. Хоча ні — у синовому.

Секунду було тихо. Потім Гена розвернувся до мене — обличчя червоне, жилка на скроні пульсує.

— Ти взагалі здуріла?! — він майже кричав. — Мати через тебе пішла! Через твої дурнуваті ігри! Що ти влаштувала — пил, тумбочки, графіки?! Ти нормальна взагалі?!

— Гено, тихіше. Тьома чує.

— Та начхати! — він махнув рукою. — Ти довела мою матір! Вона пішла! Ти бачила її обличчя?! Шістдесят два роки жінці — а ти ганяла її по чужій квартирі, як прислугу!

— Як прислугу, — я повторила повільно. — Цікаве слово. А як ти називаєш те, що вона робить зі мною щотижня?