Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— Сосиски.

— Сосиски — це несерйозно. Жінка вашого віку має харчуватися повноцінно. Салат, гаряче, обов’язково крупа. Я вам залишу список — на ринку за рогом свіжі овочі, недорого.

Свекруха побагровіла. Ніздрі роздулися, підборіддя затремтіло дрібним дробом — як у чихуахуа, якому наступили на гідність. Вона грюкнула долонею по столу — на безіменному пальці лак пішов тріщиною.

— Ти мене вчитимеш, що мені їсти?! Я сорок років сама собі готувала! А тут з’явилася — і вказує, як дівчиську!

— Галино Федорівно, ви мені три роки вказуєте, що готувати Гені. Кожен візит. Я вирішила — раз це працює, спробую теж. Щоправда, вам чомусь не подобається.

Свекруха відкрила рота, закрила. Потім видихнула:

— Я не збираюся це терпіти. У цій конурі.

— Конура — грубувато. Я б сказала «компактне житло з видом на річку». Але якщо не подобається — у вас завжди є ваша квартира. Щоправда, там мокро.

Вона зателефонувала Гені за чотири хвилини. Я знала — бо Гена передзвонив мені за чотири з половиною.

— Ти знущаєшся з моєї матері?!

— Ні. Я застосовую вашу сімейну педагогіку. Ти мені п’ять років кажеш: «Мій дім — мої правила». Твоя мама мені три роки каже: «Гостя має знати своє місце». Я подумала — раз система така ефективна, треба масштабувати.

Тиша. За стіною в сусідів дитина розучувала щось на піаніно — криво, старанно, безкінечно.

— Це інше, — нарешті вичавив Гена.

— У чому?

— У тому, що вона — моя мати!

— А я — твоя дружина. Але коли ти кажеш «вилетиш як корок» — це нормально. А коли я попросила маму не переставляти меблі — це знущання. Цікава арифметика, Ген.

Якщо дозволити комусь витерти об тебе ноги один раз, із тебе мовчки зроблять придверний килимок. А потім ще й образяться, що ти недостатньо м’який.

Він кинув слухавку.

У суботу Гена привіз матір назад. Галина Федорівна увійшла з валізою й виглядом оперної діви, яку виселили з гримерки. На ній було те саме пальто кольору кави з молоком, але зачіска розтріпалася — п’ять днів без перукарні далися взнаки.

— Більше я в цю діру ні ногою, — оголосила вона, сідаючи на диван. — Марино, у тебе совість є?

— Є. І пам’ять. Ви мені три роки казали: «Дружина в домі — гостя. Головний — чоловік». Я вирішила перевірити: як воно — бути гостею?