Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

Пил на підвіконні, плов не той, підлога не так вимита. Це що — турбота?

— Це інше!

— Утретє за тиждень, Гено. «Це інше» — твоя улюблена фраза. Але різниці немає. Жодної. Я п’ять років чую «мій дім» — і мовчу. Твоя мама п’ять днів чула «моя квартира» — і втекла до подруги. Ось і весь експеримент.

Він стояв, важко дихаючи. Кулаки стиснуті, але бити не було кого — тільки правду, а вона не б’ється.

— Мати сказала — поки не розберуся з тобою, щоб не дзвонив. Ти розумієш, що ти наробила?!

— Розумію. Я наробила рівно те, що ви обоє робили мені п’ять років. Тільки швидше. І з балконом.

Він відкрив рота, закрив. Пройшовся кімнатою, копнув капець — той полетів під диван.

— І чого ти хочеш? — спитав він нарешті, вже тихіше. Наче з нього випустили повітря.

— Жити нормально. Я втомилася, Гено. П’ять років — втомилася. Терпіти більше не збираюся. У мене є квартира, і я можу піти туди з Тьомою хоч зараз. Просто зараз. Але я даю тобі шанс. Один. Останній. Почуй мене: жодних інспекцій, жодних ключів у твоєї мами, жодних «ти тут гостя». Це наш дім. Наш. Не твій, не мамин — наш. І обирай: мама чи дружина й мати твоєї дитини. Я не жартую.

Я подивилася йому в очі — спокійно, без злості, без сліз. Просто дивилася. І він, мабуть, уперше за п’ять років зрозумів, що я справді не жартую…