Чоловік повернувся додому під ранок після ночі в коханки, але в спальні на нього чекало несподіване відкриття

Ганна Степанівна Мельник не любила несподіваних дзвінків. У її сімдесят два кожен дзвінок міг бути чим завгодно: помилкою номера, рекламою, проханням сусідки, звісткою, після якої в старих людей підкошуються ноги. Коли на екрані висвітлилося ім’я доньки, вона довго дивилася на телефон і не наважувалася відповісти.

Сім років мовчання не зникають від одного гудка. Вони лежать між людьми важким шаром, як пил на покинутій меблі. Усе почалося на поминках її чоловіка, коли Оксана, бліда, знервована, сказала слова, яких не повернеш: що мати прожила життя в самообмані, що задушила себе любов’ю до людини, якої боялася, і тепер намагається нав’язати ту саму долю доньці.

Ганна відповіла майже на останньому гудку.

— Алло?

— Мамо, — пролунало в слухавці.

Голос Оксани був не дорослим, не суворим, не відчуженим. У ньому чулося те дівча, яке колись прибігало на кухню з розбитим коліном.

— Оксаночко? Що сталося?

На тому кінці довго мовчали. Потім донька видихнула:

— Ти мала рацію.

— Про Романа?

— Про все, мамо. Майже про все.

Ганна Степанівна опустилася на табуретку в передпокої. За вікном її маленької квартири мрячив дощ, такий самий сірий, як і в місті доньки, хоча між ними було менше години дороги.

— Що він накоїв?

— Нічого нового. Просто я нарешті перестала вдавати, що сліпа.

Ганна заплющила очі. На весіллі доньки вона усміхалася, бо так годиться матері нареченої, але всередині в неї все холонуло. Роман був надто чарівним, надто впевненим, надто звиклим брати своє. Тоді вона хотіла схопити Оксану за руку й повезти додому. Та діти рідко чують матерів. Та й сама Ганна колись нікого не слухала.

— Де ти?

— У Марти. В гуртожитку.

— Приїжджай до мене. Зараз же.

— Мамо, я не хочу звалюватися тобі на голову.

— У мене суп на плиті, чиста білизна в шафі й кімната порожня. Голова витримає. Приїжджай.

Оксана схлипнула. Ганна почула цей звук і відчула, як у грудях розквітає біль, який вона носила всі сім років.

— Пробач мені, мамо.

— За що, дурненька?

— За ті слова. За мовчання. За те, що стільки років удавала, ніби мені не потрібна мати.

У старої жінки затремтіли губи. Вона давно не плакала — після смерті чоловіка сльози ніби висохли всередині. Але зараз одна все-таки скотилася по щоці.

— Приїдеш — розберемося. По телефону такі речі не лікуються.

Роман тим часом сидів у порожньому домі й пив дорогий коньяк, який раніше беріг для важливих гостей. Тепер гостем у власному житті був він сам. Він дзвонив Оксані — телефон був вимкнений. Писав Марті — вона відповідала коротко, холодно, ніби розмовляла не з батьком, а з людиною, якій поки що не можна довіряти.

Потім подзвонила Вероніка.

— Ромо, ти чому не приїхав в офіс? Що відбувається?

— Не зараз.

— Як це — не зараз? Ми ж мали поговорити.

— Це ти дзвонила моїй дружині? — спитав він тихо. — Ти сказала їй про дитину?

Вероніка замовкла. І цього мовчання виявилося досить.

— Я чекала, — нарешті вимовила вона. — Ти обіцяв розлучитися.

— Я багато чого говорив.

— От саме. Говорив — і нічого не робив.

Він кинув телефон на диван, але той продовжував світитися. Роман пройшовся вітальнею. Тепер кожна річ у домі здавалася Оксанчиною: книжки на полицях, чашка біля крісла, квіти, які вона поливала за розкладом, фотографії Марти в рамках. Він раптом зрозумів, що не знає, про що думала дружина, коли мовчки дивилася у вікно. Не знає, чому інколи вночі вона вставала й ішла на кухню. Не знає, які мрії вона відклала, поки прала його сорочки й зустрічала гостей з усмішкою.

Телефон задзвонив знову. Номер був незнайомий, і Роман схопив слухавку з безглуздою надією, що це Оксана дзвонить із чужого апарата.

— Романе Андрійовичу?

Голос був чоловічий, стриманий.

— Так.

— Вас турбують із місцевої лікарні. Ваша мати, Валентина Іванівна Дорошенко, поступила до нас з інсультом. Стан тяжкий. Вам краще приїхати негайно.

Він підвівся так різко, що стілець ударився об стіну. У коридорі схопив ключі від машини, але біля дверей зупинився: пив. За кермо він би сів, доїхати — можливо. Але цього дня навіть його самовпевненість дала тріщину. Роман викликав таксі й, чекаючи, дивився на дім, який ще зранку здавався фортецею, а тепер виглядав порожньою оболонкою.

Мати. Оксана. Марта. Вероніка з її фальшивою чи справжньою вагітністю. Усе посипалося одразу, ніби хтось смикнув за одну нитку, на якій трималося все його акуратно зібране життя…