Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду

Слідчий перегорнув сторінку в блокноті.

— Роман Гринько.

Оксана Миронівна заплющила очі.

— За два роки. Я пообіцяла собі, що більше ніколи. Після Остапа я жила як у тумані. Вдень викладала, увечері поралася по господарству, вночі інколи вставала й виходила за сарай. Стояла там, дивилася на землю. Думала, що це покарання вже зі мною назавжди. А потім з’явився Роман.

Вона говорила повільно, ніби кожне ім’я лишало в горлі поріз.

— Він сам почав. Усмішки, розмови після занять, допомога з паперами. Я відштовхувала, правда. Пам’ятала, чим усе закінчилося. Але він був наполегливий. Молодий, гарний. Мені знову здалося, що я можу бути потрібною. Не матір’ю, не вдовою, не вчителькою, а жінкою.

— Він теж вас обманув?

— Так. Або я знову обманула себе. Він вихвалявся перед іншими. Сміявся. Я почула випадково. Все повторилося. Слова, приниження, лють. І сокира.

— Ви вбили його тим самим способом?

— Так.

— І закопали поруч з Остапом?

— Так.

У кімнаті зависла пауза. Я дивилася на її руки. Маленькі, сухі, з виступаючими венами. Ці руки пекли пироги, поправляли фіранки, перебирали сушені трави. Ці ж руки тримали сокиру.

— Богдан Руденко? — спитав слідчий.

— Ще за два роки. Я вже знала, що маю триматися подалі. Але він був… схожий на інших. Молодий. Усміхнений. Мені здавалося, він розуміє мене. Потім знову сміх за спиною. Знову слова, від яких усередині все чорніє. І все закінчилося так само.

— Після Богдана ви зупинилися?

— Так. Я злякалася сама себе. Зрозуміла, що стала кимось, кого вже не можна виправдати ні болем, ні приниженням, ні самотністю. Я присягнулася: більше ніколи. І майже вісімнадцять років трималася. Жила тихо. Працювала, потім вийшла на пенсію. Данило приїздив, допомагав. Мирослава інколи приїздила. Все було… нормально.

Вона вимовила це слово так, ніби сама не розуміла, як воно могло існувати поруч із трьома могилами за сараєм.

— Що змінилося? — спитав слідчий.

Оксана Миронівна розплющила очі.

— Данило знайшов фотографію. Стару. Я і Остап. Ми стоїмо разом, він обіймає мене. На звороті дата. Я забула її знищити. Думала, давно викинула, а вона опинилася в старій коробці.

У мене стиснулося серце. Данило. Його давній біль за зниклим другом. Його бажання колись дізнатися правду.

— Він спитав, хто це. Я спробувала сказати, що просто студент, але він упізнав Остапа. Вони ж дружили. Він почав питати, звідки в мене така фотографія, чому я ніколи не казала, що знала його близько. Я плуталася. Данило відчув брехню.

— Він почав шукати?

— Так. Розпитував людей. Старих сусідів. Тих, хто ще пам’ятав. Хтось сказав йому, що в ніч зникнення Остапа бачив, як той заходив у мій дім. Після цього Данило прийшов до мене й спитав прямо: чи знаю я, що сталося з його другом.

— Ви зізналися?

— Ні. Спершу заперечувала. Але він не повірив. Почав стежити. Перевіряти. Одного разу вночі повернувся несподівано й побачив, як я стою за сараєм. Я часто туди ходила. Не молилася, ні. Просто стояла. Інколи думала, що земля сама колись заговорить.

Вона тремтячими пальцями провела по столу.

— Він спитав, що там. Чому я ходжу туди. Я не витримала. Зламалася. Розповіла. Про Остапа. Потім про Романа й Богдана.

— Як відреагував ваш син?

— Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. Сказав, що я чудовисько. Що він не може мовчати. Що мусить іти в поліцію. Я благала його, казала, що це давно, що я його мати. Він поїхав. Сказав, що повернеться, і ми все вирішимо.

Я затримала подих. Оксана Миронівна говорила те, що знала сама: вона думала, що Данило збирається її здати. Але я вже знала про зняті гроші. Я знала, що в цій історії ще чогось бракує…