Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду

Оксану Миронівну доставили раніше, ніж очікували. Капітан подзвонив ближче до одинадцятої ранку.

— Якщо ви все ще хочете бути присутньою під час допиту, приїжджайте зараз. Вас проведуть у кімнату спостереження. Вона вас не бачитиме.

Я вмилася холодною водою, одяглася й сама сіла за кермо. Руки тремтіли, але всередині з’явилася дивна твердість. Я мусила почути. Мусила зрозуміти, чому Данило загинув.

У відділенні Романюк зустрів мене в коридорі й провів до маленької кімнати з одностороннім склом. За склом, за столом для допитів, сиділа Оксана Миронівна.

За ці дні вона постаріла років на десять. Волосся, зазвичай акуратно вкладене, було збите, обличчя осунулося, губи стали сірими. Вона сиділа нерухомо, руки лежали на столі, пальці ледь тремтіли. На ній більше не було тієї звичної броні, в якій вона завжди жила: строгого погляду, рівної спини, впевненості у власному праві судити всіх довкола.

Навпроти сидів слідчий, поруч — жінка з протоколом. Капітан став біля мене.

— Вони нас не бачать і не чують. Якщо вам стане зле, скажіть.

Я кивнула й сіла.

Слідчий увімкнув запис, назвав дату, час, учасників, потім звернувся до свекрухи:

— Оксано Миронівно Ковалюк, ви підозрюєтеся у вбивстві Данила Вікторовича Ковалюка, а також Остапа Денисовича Нечая, Романа Павловича Гринька та Богдана Сергійовича Руденка. Ви розумієте, в чому вас підозрюють?

Вона кивнула.

— Словами, будь ласка.

— Так, розумію, — сказала вона тихо.

— Ви готові давати показання?

Оксана Миронівна підвела очі. У них не було виклику. Лише втома, від якої ставало холодно.

— Так. Я розповім усе.

Я нахилилася ближче до скла, боячись пропустити бодай слово.

— Почніть із початку, — сказав слідчий. — З Остапа Нечая.

Свекруха довго мовчала, ніби витягала з себе минуле по уламку.

— Він був студентом. Гарний, розумний, живий. Я тоді викладала. Мені було сорок п’ять, йому — дев’ятнадцять. Я розуміла, що це неправильно. Розуміла, що маю зупинити все одразу. Але він дивився на мене так, ніби я не стара вдова, не строга вчителька, не жінка, в якої дорослий син, а просто… жінка. Я повірила.

Вона ковтнула.

— Ми зустрічалися таємно. Я думала, він кохає мене. Дурість, так? У сорок п’ять можна виявитися такою ж дурепою, як у шістнадцять. А потім дізналася, що в нього є дівчина. Молоденька студентка. І що він сміється з мене. Каже друзям, що я жалюгідна, що зв’язався зі мною з цікавості. Що мені треба бути вдячною за увагу.

Слідчий не перебивав.

— Я покликала його додому. Хотіла почути правду. Хотіла, щоб він сказав, що все це брехня. Але він прийшов і почав сміятися мені в обличчя. Казав, що я сама все вигадала. Що такий, як він, не може кохати стару жінку. Я кричала. Він сміявся. На столі лежала сокира — я до того колола тріски, лагодила щось у дворі… Не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що в якийсь момент він перестав сміятися.

Її голос став майже беззвучним.

— Я вдарила. Один раз. Він упав одразу. Я навіть не зрозуміла спершу, що вбила його. Стояла й дивилася. Потім злякалася.

— Що ви зробили з тілом?

— Загорнула в мішковину. Відтягла за сарай. Була зима, земля важка, промерзла. Я копала всю ніч. Не знаю, звідки взялися сили. Вранці все було прибрано. Кров змила, одяг спалила, землю розрівняла. Коли прийшли питати, я сказала, що нічого не знаю. Мені повірили. Або зробили вигляд, що повірили.

— Чому?

Оксана Миронівна гірко всміхнулася.

— Бо я була шанованою. Вдова, викладачка, мати. Хто б подумав, що я вбила хлопчиська й закопала його за сараєм?

Я сиділа нерухомо. Переді мною говорила жінка, яку я знала дванадцять років. Вона розповідала про вбивство майже буденно, і від цього було страшніше, ніж від крику. У склі відбивалося моє обличчя — бліде, чуже, нерухоме…