Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

Сторінки були списані дрібним, рівним почерком медсестри.

— Тут усе, Наталю. Та сама ніч, коли Галина прийшла до неї. Точна сума грошей, яку вона принесла в конверті. Ім’я другого лікаря, якому Галина заплатила за мовчання. І навіть марка напою, який мама випила тієї ночі залпом, просто щоб змусити свої руки перестати тремтіти й поставити підпис на фальшивому свідоцтві про смерть.

Марія дивилася на цю книжку не відриваючись. Вона носила її в шухляді свого комода шість років, від самого дня маминого похорону. Вона не могла її викинути, але й не знаходила в собі сил пустити її в хід. До сьогоднішнього дня. Наталя подивилася на руки Марії — вперше за весь час їхнього знайомства ці втомлені, натруджені руки були абсолютно спокійні.

У двері знову постукали. Тихо, шкрябаючим звуком. На порозі стояла тітка Валя. Наталя ледве впізнала її: на літній жінці було важке драпове пальто темно-вишневого кольору, що вийшло з моди років тридцять тому. Пальто з того життя, коли Галина ще не забрала під свій повний контроль її гроші й її волю. Тітка Валя пройшла на кухню, озираючись, ніби чекаючи удару в спину. Вона підійшла до столу й тремтячими пальцями розстебнула сумку.

— Я знала, що Паша може таке зробити, — зашепотіла старенька, не підводячи очей. — Я бачила, як він боїться матері. Того дня, коли я принесла тобі папери до студії, я віддала не все. Найважливішого я не принесла. Я злякалася.

Вона дістала три складені трикутником листи й поклала їх поруч із маминим щоденником Марії. Тітка Валя клала їх на стіл із такою моторошною, трепетною обережністю, з якою скорботні жінки кладуть квіти на свіжу могилу.

— Це листи Степана з першого року його заслання. Ті самі, які Галя наказала мені спалити. Я ховала їх двадцять років за відсталою керамічною плиткою у ванній. Я була боягузкою двадцять років, Наталю.

По зморшкуватих щоках тітки Валі покотилися сльози, але вона не стала їх витирати. Вона підвела голову й подивилася Наталі просто в очі.

— Дозволь мені бути хороброю хоча б п’ять хвилин.

Наталя накрила долонею тремтячу руку тітки Валі й міцно стиснула.

Третій стукіт пролунав за пів години. Люда зайшла до квартири не сама. За нею, підтримуючи одне одного під руки, обережно ступали Петрови — літнє подружжя із сусідньої квартири. У Михайла Борисовича в руках був загальний зошит у клітинку з пожовклими краями. Вони сіли за стіл. Ганна Іванівна поправила окуляри й винувато зітхнула.

— Ми ж усе бачили, Наталочко, — тихо сказала вона. — Роками бачили. Але мовчали. Думали, не наша справа. Думали, у пристойних родинах не заведено ставити незручні запитання.

Михайло Борисович розгорнув зошит…