Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Брата з речами вона побачила без жодного захвату.

— Гроші привіз? — спитала Мирослава замість привітання. — Мені майстрові за труби платити.

— Грошей немає. Теща не дала. І Дарина мене вигнала, — буркнув Назар, роблячи крок до порога. — Я поки в тебе поживу.

Мирослава відразу загородила вхід. Халат, живіт і зелена маска анітрохи не заважали їй виглядати господинею, яка не збирається ділитися територією.

— У сенсі поживеш? Ти чуєш себе? У мене скоро дитина. Мені спокій потрібен, а не чоловік із валізою на кухні. Тут ремонт, речі, безлад, місця й так немає. Іди до друзів, зніми кімнату, придумай щось.

— Мирославо, це моя квартира! — голос Назара зірвався. — Я ж тільки тиждень тому на тебе її оформив!

— Оформив, — спокійно сказала вона. — Тепер вона моя. А я проти постояльців.

Двері зачинилися просто перед ним. Замок клацнув сухо й остаточно. За кілька секунд ізсередини долинув приглушений голос Мирослави — той самий, наповнений курсами, ретритами й непроханою мудрістю.

— Назаре, тобі терміново треба пропрацювати особисті кордони й сепарацію від жінок. Всесвіт не дає випробувань понад силу. Посидь, подихай, помедитуй. Сходи — теж простір зростання. Заодно й грошовий потік відкриється.

Він іще довго сидів на сходах біля сміттєпроводу і, можливо, вперше в житті складав у голові просту арифметику: благодійність, зроблена з розрахунком на чужу подушку безпеки, закінчується там, де зачиняються всі двері. А я тим часом заварила ромашковий чай, вийшла на балкон і вдихнула прохолодне вечірнє повітря. У квартирі було чисто, тихо й вільно. Пахло тільки моїми парфумами, і життя нарешті поверталося на своє місце.