Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

— Ти мене через квартиру виганяєш? — майже викрикнув він. — У тебе ж трикімнатна! Нам місця мало?

— Це моя трикімнатна, Назаре. Не наша. Моя, — вимовила я повільно, щоб він не сховався за звичне «сім’я». — Ти захотів бути лицарем і подарував єдине житло сестрі. Прекрасно. Тільки після подвигів лицарі ночують де доведеться, а не на матрацах дружин, яких навіть не спромоглися поставити до відома. Бери валізу й іди до Мирослави. Ти подарував їй квадратні метри — от там і влаштовуйся.

— Ти не посмієш, — сказав він уже зовсім іншим голосом, тонким і розгубленим.

— Поки ми ще в шлюбі, — відповіла я. — У понеділок подам на розлучення. Ділити, як з’ясувалося, майже нічого. Дуже зручно.

Я злегка підштовхнула валізу ногою. Вона покотилася майданчиком і зупинилася поруч із Назаровими черевиками. Потім я зайшла до квартири й зачинила двері. Один замок клацнув, за ним другий.

Ззовні ще якийсь час було чути лайку, кроки, глухі погрози, в яких більше було паніки, ніж сили. Потім усе стихло, і ліфт поїхав униз.

Далі все розвивалося майже так, як і мало бути. Назар із валізою вирушив до своєї колишньої квартири на околиці. Мабуть, дорогою він іще сподівався, що врятована сестра зустріне його вдячністю, пустить усередину й визнає велич його жертви. Мирослава відчинила двері в халаті й із зеленою косметичною маскою на обличчі…