Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

— Підводься, їдь і повертай мою річ, — сказала я, не підвищуючи голосу. — Зараз. А якщо хочеш роздавати майно, завтра я відвезу Мирославі твої зимові черевики. Їй, мабуть, теж ходити важко. Нехай по дому в них тренується.

Назар червонів, сапав, говорив про доброту, милосердя і якусь особливу жіночу м’якість, яку я, на його думку, мала терміново в собі відшукати. Але по відпарювач таки поїхав. Потім була спроба забрати частину мого посуду, бо в Мирослави, виявляється, немає в чому варити суп. Потім на мою адресу раптом оформили доставку величезних баулів із дитячими речами: сестра скуповувала їх із рук по всьому місту, а кур’єри не хотіли безплатно піднімати важкі мішки на верхній поверх старого будинку без ліфта.

Я щоразу зупиняла ці вилазки без істерик. Просто перекривала доступ до того, що було моїм. Моя квартира не збиралася ставати складом, розподільчим пунктом і місцем тимчасового зберігання чужої безпорадності. Доросла жінка мала право просити допомоги, але не мала права розпоряджатися моїми речами через мого чоловіка.

Назар ображався. Грюкав дверцятами, виходив телефонувати в коридор, повертався з обличчям людини, яку не зрозуміли в її високому призначенні. А потім раптом став напрочуд поступливим. Робив сніданки, називав мене господинею, не заводив розмов про Мирославу й перестав тягти з квартири все, що погано прикручене.

От тільки я надто добре знала ціну таким раптовим змінам. Якщо людині кілька разів дали по руках за дрібні спроби привласнити чуже, а вона після цього усміхається й стає шовковою, значить, щось велике вже давно винесено…