Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Відповідь знайшлася в четвер. Я шукала страховий поліс у папці з документами, яку ми тримали в спільній шафі. Поліса на місці не було, зате між старими договорами лежав свіжий витяг із майнового реєстру.

Я взяла аркуш машинально, без лихого передчуття. Але погляд одразу зачепився за знайому адресу — ту саму Назарову однокімнатну квартиру на околиці. У рядку власника стояло ім’я Мирослави. Я перечитала документ ще раз, повільно, ніби літери могли скластися інакше, якщо дивитися на них досить довго. Дата переоформлення — тиждень тому. Підстава — дарча.

У кімнаті ніби приглушили всі звуки. Я акуратно поклала папір назад і закрила теку. Ні крику, ні сліз, ні бажання бити посуд не виникло. Навпаки, всередині стало холодно й ясно.

Мій чоловік добровільно відмовився від єдиного житла, яке належало особисто йому. Не продав, не обміняв, не заклав заради грошей. Просто взяв і подарував сестрі. Причина була до смішного очевидною. Він уже жив у моїй квартирі, спав на моєму матраці, їв за моїм столом і надто легко називав усе це нашим домом. У його голові одружений чоловік міг дозволити собі розкішні жести: у дружини ж є дах над головою.

Але однієї квартири Мирославі, звісно, було б замало. Я знала її хватку й знала Назарову слабкість перед її вічним «мені важко». У тій однушці давно потрібен був ремонт, а майбутній дитині, за Мирославиною логікою, належало не просто житло, а затишне гніздечко. Назар зі звичайною зарплатою, кредитом на машину, звичкою обідати не вдома й повною втратою запасного житла таку історію не витягнув би…