Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

Не віддам.

Але сама не знала, як це зробити.

Квартира належала їм обом лише на словах. Насправді більшу частину першого внеску дала Маринина мати, продавши стару дачу після смерті батька. Документи оформлювали поспіхом, іпотеку брали на Артема, бо в нього тоді була офіційна висока зарплата. Марина працювала адміністраторкою в маленькому салоні, потім пішла на віддалені бухгалтерські замовлення, коли мати злягла після інсульту. Усе було «сімейне», «спільне», «навіщо ці формальності». Вона вірила.

А тепер Артем дедалі частіше нагадував:

— Квартира на мені, Марин. Я не виганяю тебе тільки тому, що поки що поважаю.

Поки що.

Ці два слова висіли над нею, як мокре важке пальто.

Наступного дня він вийшов зі спальні в темних окулярах, хоча сонця не було. На шиї в нього червоніли плями. Він демонстративно закашлявся, коли Муся пройшла коридором.

— Бачиш? — спитав він, застібаючи куртку. — Ніч не спав. Горло розпухло.

Марина налила йому кави. Руки вже не тремтіли, але всередині все було натягнуте, мов струна.

— Я сьогодні подзвоню в клініку, — сказала вона. — Запишу тебе до алерголога.

Він завмер.

— Не треба.

— Чому?

— Тому що я вже був.

— Тоді покажи висновок.

Артем повільно поставив горнятко на стіл.

— Ти справді хвора, так? — сказав він майже лагідно. — Тобі папірець потрібен, щоб повірити чоловікові? Папірець важливіший за моє здоров’я?

Марина опустила очі. На клейонці залишилося коло від чашки. Вона провела пальцем по його краю й раптом помітила в Артема під нігтями тонкі темні крихти. Не земля, не бруд. Ніби потовчені таблетки чи сухий порошок.

— Я не це мала на увазі.

— Ні, саме це. — Він швидко взяв ключі. — Увечері кішки тут бути не повинно. Вирішуй.

Він пішов, залишивши по собі запах різкого одеколону й холоду зі сходового майданчика.

Марина сиділа на кухні довго. Муся їла корм, час від часу озираючись, ніби теж чекала удару. На холодильнику висів магніт у формі риби, куплений у першій спільній відпустці. Поруч — список комунальних платежів. Під ним — фотографія: Артем, Марина й Муся, ще маленька, у нього на руках. Артем на фото сміявся відкрито, зовсім не так, як тепер.

До обіду Марина подзвонила матері. Та жила в сусідньому районі з доглядальницею, говорила після інсульту повільно, але все розуміла.

— Мамо, — Марина намагалася тримати голос рівним, — Артем хоче, щоб я викинула Мусю. Каже, алергія.

На тому кінці зашурхотіла ковдра.

— А ти… віриш?