Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

Марина заплющила очі.

— Не знаю.

— Марино, — мати довго добирала слова, і від цього кожне звучало важче, — людина… коли хвора… вона лікується. Коли тисне… вона вимагає.

Марина мовчала.

— Ти боїшся його?

Запитання влучило просто в ту точку, яку вона сама оминала. Вона хотіла відповісти: ні, звісно, просто він утомився, на роботі проблеми, іпотека, нерви. Але замість цього раптом видихнула:

— Так.

Після розмови вона сиділа з телефоном у руці й дивилася на стіну. Потім відкрила старе листування з подругою Ольгою. Вони дружили ще з училища, але за останній рік Марина майже перестала з нею бачитися. Артем не забороняв прямо, просто щоразу кидав зауваження: «Знову твоя Оля з порадами?», «Вона розлучена, їй би всіх розлучити», «Не тягни чужі проблеми в нашу сім’ю». Поступово Марина стала відповідати рідше.

Вона набрала: «Олю, можна до тебе ввечері? З Мусею. На кілька днів».

Стерла.

Набрала знову: «У нас удома погано. Можна подзвонити?»

Ольга передзвонила за хвилину.

— Марин, що сталося?

І цього було досить. Марина заплакала так тихо, що спершу сама не зрозуміла, що плаче. Сльози просто текли по обличчю й капали на комір светра.

— Він каже, що викине кішку, — видавила вона. — І дивиться так… Я не впізнаю його.

Ольга не перебивала. Тільки спитала потім:

— Ти зараз сама?

— Так.

— Збери документи. Свої, мамині, по квартирі, по іпотеці, усі чеки, які знайдеш. І Мусю до мене вези, хоч сьогодні. Але, Марин… якщо ти хочеш зрозуміти, що він робить, не сперечайся з ним в лоб. Він викручуватиметься.

Марина провела долонею по обличчю.

— Я думала камеру поставити.

— Постав. Тільки вже не заради кішки, розумієш? Заради себе. Щоб перестати сумніватися, що ти не божевільна.

Увечері Марина зустріла Артема в передпокої з порожньою переноскою в руках.

Він зупинився, примружився.

— Ну?

— Я домовилася, — сказала вона, дивуючись власному спокою. — Відвезу Мусю завтра вранці знайомій. Вона поживе там, поки… поки ти лікуєшся.

Обличчя Артема сіпнулося. Не полегшення. Радше роздратування, швидко сховане.

— Завтра вранці?

— Так. Зараз уже пізно.

Він подивився на переноску, потім на неї.

— Гаразд. Тільки без фокусів.

— Без фокусів.

Уночі він довго не лягав. Марина чула, як він ходить кухнею, відчиняє шухляди, тихо розмовляє телефоном у ванній. Слів не розібрати, тільки інтонація — напружена, роздратована. Коли він вийшов, вона вдавала, що спить. Він постояв біля ліжка, і від цього нерухомого мовчання в неї по спині пробіг холод. Потім ліг поруч, повернувся до стіни.

Вранці Марина зібрала Мусю в переноску при Артемі. Кішка жалібно нявкала, дряпала пластикові дверцята. Марина намагалася не дивитися їй у вічі.

— Усе, — сказав Артем. — Не драматизуй.

Він був уже вдягнений, але на роботу не поспішав. Це здалося дивним: зазвичай зранку він дратувався, якщо запізнювався бодай на п’ять хвилин.

Марина вдягла куртку, підняла переноску.

— Я після цього до мами заїду.

— Надовго?