Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

— Не знаю. Може, до вечора.

Він кивнув надто швидко.

— Добре.

На сходах Марина зупинилася. Серце калатало так, що шуміло у вухах. Вона спустилася на один проліт, поставила переноску, дістала телефон і ввімкнула застосунок. Маленьку камеру Ольга привезла вночі. Вони закріпили її на кухні серед штучного листя на верхній полиці, де Марина тримала старий фікус у керамічному горщику. Камера дивилася на стіл, коридор і частину вітальні.

Учора Марина сумнівалася, соромилася. «Це ж мій чоловік», — казала вона Ользі. А Ольга відповіла:

— Саме тому ти так довго йому вірила.

Марина відвезла Мусю не до знайомої, а до Ольги. Подруга зустріла її в спортивних штанях, із розпатланим волоссям і таким виразом обличчя, ніби готова була просто зараз іти сваритися з Артемом.

— Заходь, мої коти потерплять гостю, — сказала вона, забираючи переноску. — Ти сама як?

— Нормально.

— Брешеш погано.

Марина спробувала всміхнутися, але губи сіпнулися.

Вони випили чаю. Муся сиділа під диваном і шипіла на Ольжиного рудого кота. Марина весь час поглядала на телефон. Камера показувала порожню кухню. Потім Артем пройшов через кадр. Він був у домашній футболці, отже, на роботу справді не поїхав.

— Він удома, — тихо сказала Марина.

Ольга сіла поруч.

Артем поставив на стіл якусь маленьку коробку. Марина збільшила зображення пальцями. Картинка розпливалася, але вона розгледіла блістер таблеток, білий пухирець без етикетки й тюбик мазі. Артем дістав із шухляди чайну ложку, висипав на неї щось із пухирця, розмішав у склянці води й швидко випив. Потім підійшов до дзеркала в коридорі, задер футболку й почав люто терти шию та груди маззю.

За кілька хвилин шкіра в нього почервоніла. Він дивився на себе в дзеркало, повертав голову, перевіряв плями. Потім дістав телефон і зробив кілька знімків.

Марина сиділа, не дихаючи. Ольга вилаялася пошепки.

— Він сам собі це робить?

Але найстрашніше почалося потім.

Артем повернувся на кухню й набрав номер.

— Так, мамо, — сказав він голосно. Камера ловила звук із шурхотом, але слова було чути. — Вона відвезла. Нарешті… Ні, не в притулок, до якоїсь баби. Начхати. Головне, кішки немає.

Він помовчав, слухаючи.

— Та кажу тобі, працює. Вона вже зламалася. Ще кілька днів, і я скажу, що мені все одно погано через шерсть у квартирі. Нехай з’їжджає до своєї матері, поки я «відновлююся».

Марина відчула, як кров відлила від обличчя. Пальці стали ватяними, телефон ледь не вислизнув.

Артем ходив кухнею, говорив тихіше, але камера все ще ловила уривки.

— Документи я знайду. Вона десь ховає мамині розписки… Та яка різниця, мамо? Квартира на мені. Вона не полізе судитися, ти її знаєш. Буде плакати й мовчати… Лєна зачекає. Їй теж набридло тинятися по орендованих кутках.

Ольга повільно повернула голову до Марини.

— Лєна?