Чоловік вирішив поселити колишню дружину з дітьми в квартирі Іри, щоб списати аліменти

Надвечір у просторій вітальні зібралися всі три жінки. Лариса вмостилася на самому краєчку шкіряного дивана й нервово перебирала ремінець сумки. Раїса Іванівна, мов пам’ятник гніву, височіла посеред кімнати, свердлячи очима вхідні двері. Господиня незворушно поливала фікус із витонченої лійки.

У замку клацнув ключ. Макс ввалився в передпокій, насвистуючи веселий мотив. Настрій був чудовий: зараз лишиться спакувати дружинині речі по коробках і завершити блискучу багатоходівку.

— Іро, я прийшов! — гукнув він, скидаючи куртку. — Коробки приготувала? Давай швидше, мама не любить чекати.

Ступивши до вітальні, він завмер. Мотив урвався на півзвуці, обличчя витяглося й позеленіло. Три жінки мовчки дивилися на нього — вирок, який оскаржити вже не можна.

Мати рушила вперед, мов бульдозер перед знесенням старої халупи.

— Мамо? Ларисо? Ви навіщо тут? — пискнув Макс, відступаючи в коридор.

— Синові речі збирати допомагаємо, — зловісно прогуркотіла Раїса Іванівна. — Поясни-но, кому обіцяв здати Іринину квартиру, щоб зі мною за оренду розраховуватися.

Він затравлено глянув на дружину. Ірина відставила лійку, схрестила руки на грудях і насолоджувалася тим, що відбувалося.

— Мамо, чого ти починаєш? Ми ж домовилися… — забелькотів він, іще сподіваючись знайти вихід. Але пастка вже зачинилася.

Макс кинувся до Лариси: у жіночому союзі вона здалася йому слабкою ланкою.

— Тобі навіщо було приходити? Я велів спокійно чекати! Обіцяв же, що житимеш тут!

Ірина вийшла в центр кімнати, перебираючи розмову на себе.

— Ти роздавав обіцянки коштом мого майна. Матері посулив мої гроші від здачі моєї квартири. Не знаходиш, Максе, що ресурсів у тебе для таких грандіозних планів замало?

Страх викриття вмить обернувся агресією — звична реакція інфантильної людини, яку притиснули до стіни. Чоловік набрав повітря, роздуваючись від удаваного обурення.

— Мама квартирантів виселила, щоб нам однокімнатну звільнити! Чого тобі ще бракує?! — кричав він, розбризкуючи слину.

— Власної трикімнатної квартири мені вистачає! — Відповідь хльоснула, як ляпас; Ірина наступала на чоловіка.

Лариса без жодного слова дістала товсту папку й кинула на тумбочку перед ним. Голос Макса здригнувся.

— Що це таке? — На документи він витріщився, як на отруйну змію.

— Позов, Максе, — лагідно пояснила Ірина, підійшовши до тумбочки й постукуючи по папці доглянутими нігтями. — Будемо стягувати аліменти у твердій грошовій сумі. Тут пораховано борг за пів року, підготовлено клопотання про арешт твого автомобіля. А на десерт — виписка з рахунків. Докладнісінька розповідь про те, як ти купував карбонові капоти й відеокарти, поки діти доношували старі куртки.

Макс перестав дихати. Його погляд метнувся до Ірини, потім до Лариси й знову повернувся до папки. Він іще чекав, що одна з жінок розсміється, назве все це розіграшем і прибере документи. Ніхто не усміхався. Лариса дивилася на нього з крижаною зневагою, і з її обличчя було ясно: відступати й вірити черговим обіцянкам вона більше не збирається.

— Ви змовилися проти мене? — видушив він нарешті, схопившись за голову. — Зрадниці! Я про сім’ю дбав, хотів, щоб краще було!

— Про яку ще сім’ю?! — гаркнула мати й відважила йому добрячого потиличника. Макс крякнув. — Я через тебе без квартирантів лишилася! Передоплату людям повернула! Жени 30 000, зараз же!

— Мамо, за що? — занив він, розтираючи потилицю.

— За дурість! Розумніший за всіх себе маєш? На чужому горбі до раю зібрався?

Ірина підійшла до дверей і розчинила їх навстіж. За спиною блищало лаковане дерево її затишної просторої квартири. Брехні й інфантильності тут більше не було місця.

— Отже, хлопчики й дівчатка, закінчуємо, — промовила вона командирським тоном. — Ларисо, завтра подаєш готові документи до суду. За тим, щоб усе йшло швидко, без тяганини, простежу. Раїсо Іванівно, збитки обговорюйте із сином, це між вами. А тобі, Максиме, — вона вказала на двері, — десять хвилин на збори. Свою відеокарту з мого комп’ютера не забудь вийняти. І можеш вирушати на всі чотири сторони.

— Куди мені йти?! — завив він, розгубивши рештки чоловічої гідності. — Грошей немає!

— До мами! — радісно запропонувала Ірина. — Ти так рвався до її квартири — тепер і поживеш, і оренду заплатиш. Якщо прийме.

Раїса Іванівна оцінювально оглянула великовікове чадо, схрестивши руки.

— В однокімнатну завтра інші жильці в’їдуть. Цей поїде до мене додому. Розкладачка в коридорі йому підійде, а мені віддаватиме 80% зарплати. Дур я з нього швидко виб’ю.

Обличчя свекрухи обіцяло виховання за правилами суворого режиму.

Макс кинувся було до Ірини, жалюгідно намагаючись зазирнути їй у вічі.

— Іро, пробач. Забудьмо, га? Не повториться. Я ту відеокарту продам!

Вона бридливо відсторонилася.

— Продаси, неодмінно. І машину теж — коли судові виконавці прийдуть із рішенням суду. А зараз виходь. Твої хвилини вже спливають.

Лариса пішла трохи раніше. Вона забрала свої сумки, а на прощання міцно обійняла Ірину й щиро подякувала їй за допомогу.

За пів години під’їзд оголосився важким сапанням. Макс, надриваючись, тягнув сходами величезний системний блок і плутався в звисаючих дротах.

Слідом важко ступала Раїса Іванівна. Вона йшла за сином, мов наглядачка, і підганяла його стусанами в спину.

Зачинивши важкі двері, Ірина повернула ключ на два оберти й притулилася до них спиною. Дорога кава і свобода — ось чим тепер пахло вдома. Чужі речі винесли, дурні інтриги скінчилися, чужі борги лишилися за порогом.

На кухні вона налила свіжої кави й усміхнулася. Життя виразно налагоджувалося.