Чоловік забрав усі заощадження, залишивши мені іпотеку й фразу «ти сильна». Сюрприз, який чекав на нього після підписання паперів про розлучення

Учора в цей час Гоша подзвонив мені й сказав, що в нього «форс-мажор» — прорвало трубу в підвалі у Плетньова, і він залишиться там до ночі, щоб усе проконтролювати. Я тоді ще засмутилася, пошкодувала його, запропонувала привезти гарячу вечерю, але він майже грубо відмовився.

Трубу, значить, прорвало. Золоту трубу із сапфірами шістнадцятого розміру.

Я сиділа в розпеченій кабіні, стискаючи в руці цей проклятий синій конверт. Повз проходили люди, тягли дошки, сперечалися про ціну на арматуру, життя вирувало, а мій світ — той самий, який я з любов’ю штукатурила й вирівнювала двадцять років, — раптом пішов глибокими, рваними тріщинами. І я знала, що жодним епоксидним затиранням їх уже не замазати.

— Розмір шістнадцять, — повторила я вголос. Голос звучав чужо, надтріснуто.

Я не стала плакати. На будівництві сльози — це зайва волога, від неї псується суха суміш. Я просто акуратно склала чек назад у конверт, поклала його рівно на те саме місце, під страховку, і зачинила бардачок.

Руки не тремтіли. Вони просто стали крижаними, попри тридцять градусів у тіні.

Я завела мотор. Фургон звично заревів, випльовуючи хмару чорного диму. Я ввімкнула першу передачу й повільно виїхала з парковки.

Дорога до об’єкта Плетньова здавалася безкінечною. Зазвичай я пролітала цей шлях за пів години, слухаючи аудіокнижки чи плануючи закупівлі на тиждень, але сьогодні кожен світлофор здавався особистою образою.

Особняк Плетньова височів в елітному селищі «Кедровий» як пам’ятник людському марнославству. Величезний, облицьований натуральним каменем, із панорамними вікнами, які зараз відбивали багряне передзахідне сонце. Ми працювали тут уже три місяці. Це був наш «золотий квиток» — контракт, який мав дозволити нам закрити всі хвости й нарешті зітхнути спокійно.

Я припаркувала фургон біля воріт. Мої робітники — Сашко і Віталік — саме виходили на перекур. Побачивши машину, вони загасили цигарки.

— Аноро Борисівно, ви сьогодні пізно, — Сашко почухав потилицю. — Георгій Львович пів години тому поїхали. Сказали, у справах терміново в місто.

— У справах, значить, — я кивнула, не виходячи з машини. — Саш, на другому поверсі в малій вітальні затирання почали?

— Та ні ще, чекали, поки ви привезете…