Чоловік залишив Марію одну з дитиною, а вже за годину несподіване повідомлення призвело до нотаріуса.

У грудні Оксана отримала дзвінок від Бориса Савельовича. Він рідко телефонував без приводу і ніколи не витрачав слів на зайві вступи.

— Кравченко, у тебе зараз є вікно для складної спадкової справи?

— Вікно є. Наскільки складної?

— Настільки, що я одразу подумав про тебе.

— Це комплімент чи попередження?

— У нашому віці різниця умовна. Людина хоче поговорити саме з тобою. Григорій Львович Дорошенко.

Оксана на секунду замовкла.

— Він знає, що я працюю тут?

— Він сам назвав твоє прізвище. Сказав, що питання особисте й юридичне одночасно. Я попередив його, що ти сама оціниш конфлікт інтересів.

— Правильно попередили.

— Тоді прийняти?

— Прийняти. Але одразу поставимо межі.

Григорій Львович прийшов наступного дня. До кабінету він увійшов повільно, з тростиною, якою, судячи з усього, почав користуватися недавно й ще не звик. Тримав її не як опору, а як предмет, з яким змушений рахуватися. Пальто було акуратне, шарф зав’язаний без недбалості, обличчя спокійне, очі й далі живі й темні.

— Оксано Миронівно, — сказав він, сідаючи. — Дякую, що погодилися.

— Поки я погодилася тільки вислухати. Мушу одразу сказати: між нами є особистий зв’язок через Романа, Лідію і всі обставини, які ви знаєте. Якщо справа стосується майна, спадкування або ваших намірів щодо Романа, може виникнути конфлікт інтересів.

— Я розумію.

— Ні, давайте точніше. Якщо ви хочете, щоб я взялася за справу, ви маєте письмово підтвердити, що поінформовані про особистий зв’язок і не вважаєте його перешкодою. Це захист для вас і для мене.

Він кивнув без найменшого роздратування.

— Підпишу все необхідне. Я тому й прийшов до вас, що ви спершу говорите про межі, а вже потім про допомогу.

— Тоді розповідайте.

Справа виявилася справді непростою. Квартира в старому районі, де жив Григорій Львович, колись належала йому та покійній дружині у складних частках. Після її смерті частина майна перейшла до нього, але за кілька років до відходу дружина склала заповіт на племінницю. Про існування документа Григорій Львович дізнався не одразу. Тепер племінниця претендувала на частку і вже готувала судовий спір.

— Я не хочу війни, — сказав він. — Але якщо вона забере частину квартири, я не зможу розпорядитися нею так, як вважаю за потрібне.

— Ви хочете залишити її Романові?

— Так. Не тому, що він раптом став моїм спадкоємцем по крові. Ми обоє знаємо, це не так. Але він пов’язаний із Лідією. А Лідія пов’язана з усім моїм життям сильніше, ніж багато офіційних людей. Я хочу, щоб після мене квартира й бібліотека не стали просто об’єктами оцінки.

Оксана записувала. Питання ставила короткі й точні: дата смерті дружини, дата заповіту, стан здоров’я в той період, чи були медичні висновки, хто супроводжував її до нотаріуса, хто знав про документ.

— У вас збереглися медичні папери дружини за останні роки? Виписки, призначення, висновки лікарів?

— Збереглися. Я взагалі зберігаю надто багато, як тепер з’ясувалося, не дарма.

— Не надто багато. Рівно стільки, скільки іноді рятує справу.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Це звучить як надія.

— Це звучить як початок роботи. Надію залишимо на потім.

Григорій Львович подивився на неї уважно, майже з цікавістю.

— Ви не обіцяєте перемоги.

— Ніколи. Я обіцяю тільки чесно зробити свою частину.

— Тому я й прийшов.

Оксана дістала стандартний бланк повідомлення про можливий конфлікт, заповнила, дала йому прочитати. Він читав довго, не для вигляду, справді вникаючи в кожне слово. Потім підписав.

— Тепер формально можна починати? — спитав він.

— Тепер можна. Принесіть усі документи. Чим більше, тим краще. Я сама відокремлю важливе від зайвого.

Біля дверей він зупинився.

— Оксано Миронівно, я розумію, що моя поява знову втягує вас в історію, яка й так забрала у вас багато сил.

— Це вже не та історія. Це справа.

— Ви справді вмієте розділяти?

— Не завжди. Але я вмію робити вигляд достатньо переконливо, щоб робота не страждала.

Він уперше тихо розсміявся. Не старечо, не вимучено, а по-справжньому.

— Лідія говорила, що ви гостро відповідаєте.

— Вона мене не знала.

— Знала про вас достатньо, щоб довірити вам важке.

Коли він пішов, Оксана ще кілька хвилин дивилася на підписаний бланк. Потім відкрила нову папку, написала на ній прізвище Григорія Львовича і дату. Усередині з’явилося те особливе робоче відчуття, яке вона добре знала: завдання складне, неприємне, з особистими тінями по краях, але розв’язуване. А значить, треба було не переживати, а працювати…