Чоловік залишив Марію одну з дитиною, а вже за годину несподіване повідомлення призвело до нотаріуса.

У березні все знову зрушилося.

Ранковий дзвінок із незнайомого номера вже не викликав у Оксани колишнього роздратування. За останні місяці незнайомі номери надто часто виявлялися дверима, за якими лежало важливе. Вона підняла слухавку майже одразу.

— Оксана Миронівна Кравченко? Мене звати Артем Петрович Вороненко, адвокат. Я представляю інтереси Мирослава Сергійовича Яремчука, родича покійної Лідії Степанівни Яремчук.

Оксана поклала ручку на стіл.

— Слухаю вас.

— Мій довіритель має намір оскаржити заповіт Лідії Степанівни, за яким ви отримали будинок. Він вважає, що на момент підписання документа вона не могла повністю усвідомлювати наслідки своїх дій.

— Це право вашого довірителя. Чому ви телефонуєте мені, а не надсилаєте повідомлення у встановленому порядку?

— Повідомлення буде. Але ми вважаємо можливим обговорити досудове врегулювання.

— Умови?

— Ваша добровільна відмова від спадщини на користь мого довірителя. У такому разі ми не ініціюватимемо публічний спір і не станемо піднімати додаткові обставини родини.

Оксана мовчала рівно секунду. Цього вистачило, щоб зрозуміти не тільки зміст, а й розрахунок.

— Артеме Петровичу, ви, ймовірно, знаєте, що я займаюся спадковим правом понад двадцять років.

— Знаю.

— Тоді ви маєте розуміти, що ваша пропозиція звучить як спроба схилити спадкоємця до відмови під загрозою судового розгляду й розголошення сімейних обставин. Я не раджу продовжувати в такому тоні.

На іншому кінці виникла пауза.

— Я лише окреслюю позицію клієнта.

— Окреслюйте її процесуально. Подавайте позов, якщо у вас є підстави. Я відповім у суді. Якщо підстав немає, вашому довірителю варто заздалегідь оцінити витрати й ризики, включно з можливістю зустрічної заяви про зловживання правом.

— Ви ускладнюєте справу.

— Я її прояснюю. Це різні речі.

Вона попрощалася й одразу набрала Раїсу Борисівну.

Нотаріус відповіла не здивувавшись. У її голосі прозвучало втомлене «я чекала» ще до того, як вона вимовила слова.

— Мені телефонував адвокат Мирослава Яремчука, — сказала Оксана. — Хто він?

— Далекий родич Лідії. З’явився ближче до кінця її хвороби. Приходив із квітами, говорив правильні слова, але Лідія його не любила. Вона вважала, що він дивиться не на неї, а на те, що залишиться після неї.

— Заповіт підготовлений чисто?

— Бездоганно. Лідія сама наполягла на медичному висновку про дієздатність за кілька днів до підписання. Усі процедури дотримані. Я розуміла, що після її смерті можуть з’явитися охочі.

— Мені потрібні копії повного пакета.

— Привезу сьогодні.

— Дякую.

Після розмови Оксана дістала чистий аркуш і почала писати план. Перше: отримати документи. Друге: перевірити формальні права Мирослава на оскарження. Третє: зв’язатися з Дариною, бо її позиція як доньки Лідії буде важливою. Четверте: попередити Григорія Львовича, оскільки ім’я Лідії і все, що з нею пов’язане, неминуче торкнеться і його. П’яте: не поспішати.

Вона підкреслила останнє. Поспіх майже завжди служить тому, хто блефує. Той, хто впевнений у праві, може дозволити собі точність.

Раїса Борисівна приїхала за три години з товстою папкою. Оксана читала документи просто при ній. Медичний висновок був сильним: дата, підпис, реєстраційний номер, формулювання про повне розуміння значення дій. Процедура посвідчення заповіту — чиста. Свідки — коректні. Письмові розпорядження Лідії — послідовні. Жодних ознак тиску.

— У нього майже нічого немає, — сказала Оксана, закриваючи папку. — Він розраховує на страх.

— Так.

— Він помилився.

— Лідія так і казала.

Оксана підняла очі.

— Що саме?

— Що ви не віддасте чуже тільки тому, що хтось голосно вимагатиме.

— Це не характер. Це право.

— Для неї це було одне й те саме.

Дарина відповіла на дзвінок одразу. Коли Оксана пояснила ситуацію, та не здивувалася.

— Мирослав з’являвся в останні місяці, — сказала вона. — Приносив фрукти, питав, чи не потрібна допомога. Але я бачила, як він дивиться на будинок і документи. Мама теж бачила.

— Ви готові підтвердити, що підтримуєте заповіт?

— Звісно. Мама знала, що робить. І якщо вона обрала вас, значить, так було потрібно.

— Я підготую заяву. Прочитаєте й підпишете тільки якщо погоджуєтеся з кожним словом.

— Підпишу.

Григорію Львовичу вона зателефонувала ввечері.

— Є нова неприємність, — сказала вона. — Родич Лідії збирається оскаржити заповіт.

— Мирослав?

— Ви його знаєте?

— Лідія згадувала. Казала, що він із тих людей, які починають частіше навідуватися, коли в домі вже пахне ліками й майбутньою спадщиною.

— Точне формулювання.

— Чим я можу допомогти?

— Поки нічим. Документи сильні. Якщо знадобиться ваше свідчення про стан Лідії та її волю, скажу.

— Я тут, Оксано Миронівно.

— Знаю. Дякую.

Позов подали наприкінці березня. Оксана цього очікувала. Відступити після погроз означало б визнати слабкість, а люди такого складу рідко вміють відступати вчасно. Позиція виявилася саме такою, як вона припускала: кілька розмитих свідчень, загальні міркування про хворобу, спроба представити огляд лікаря формальністю. Нічого, що могло б пробити щільну стіну документів.

Перше засідання відбулося у квітні. Представник Мирослава говорив різко, майже наступально. Оксана відповідала спокійно. Медичний висновок, нотаріальна процедура, заява Дарини, хронологія останніх тижнів життя Лідії — усе лягало на свої місця. Суддя слухав уважно, іноді уточнював дати, іноді просив повторити формулювання.

Після засідання Артем Петрович наздогнав її в коридорі.

— Ви розумієте, що мій довіритель може довго тягнути процес?

— Розумію.

— Це нікому не потрібно.

— Тоді переконайте його відмовитися від слабкого позову.

Він подивився на неї вже без колишньої впевненості.

— Ви жорстка людина.

— Ні. Просто я не плутаю тиск з аргументом.

Вона вийшла на вулицю. Квітень був прохолодний, але світлий. У повітрі пахло мокрою землею і першою зеленню. Оксана зупинилася на сходах суду, підставила обличчя рідкому сонцю й написала Григорію Львовичу: «Перше засідання пройшло добре. Тримаємося». Відповідь прийшла майже одразу: «Я не сумнівався. Виставка в травні ще чекає вашого рішення». Оксана подивилася на екран і несподівано усміхнулася. Потім написала: «Поки думаю»…