Чоловік залишив Марію одну з дитиною, а вже за годину несподіване повідомлення призвело до нотаріуса.

Судове засідання у справі Григорія Львовича призначили на кінець січня. Оксана готувалася до нього спокійно й ретельно. Вона не любила сподіватися на натхнення в суді. Натхнення добре для письма, для музики, для раптової здогадки. У суді потрібні факти, порядок і готовність до того, що інша сторона спробує вивести тебе з рівноваги.

Племінниця покійної дружини прийшла з молодим представником, надто гучним для впевненого юриста. Оксана таких бачила багато: голос вищий, жести різкіші, формулювання агресивніші, ніж дозволяє зміст позиції. Зазвичай за цим ховалася слабкість аргументів.

Вона не відповідала на тон. Тільки на зміст. Медичні документи лягли в основу позиції так, як вона й розраховувала. Дати, висновки, призначення, записи про стан пам’яті, показання лікаря, підтвердження того, що в період складання заповіту жінка потребувала додаткової оцінки здатності усвідомлювати наслідки своїх дій. Суддя слухала уважно, ставила запитання коротко й по суті.

Григорій Львович сидів поруч, прямий, із тростиною біля коліна. Він не втручався, тільки іноді повертав голову до Оксани, коли вона відповідала на чергове заперечення. У його погляді було не занепокоєння, а зосереджена довіра. Ця довіра не тиснула, але зобов’язувала.

Рішення оголосили не одразу. Два тижні очікування минули для Оксани майже звично: робота, дзвінки, зустрічі, короткі повідомлення Ніці, рідкі розмови з Романом про стан Григорія Львовича. Вона вміла чекати, не спалюючи себе очікуванням. Справу зроблено — значить, тепер рішення вже не в її руках.

Коли секретарка суду повідомила результат, Оксана записала дату в блокнот і тільки потім набрала Григорія Львовича.

— Суд визнав спірний заповіт недійсним, — сказала вона. — Повністю. Частка залишається за вами.

На іншому кінці довго мовчали.

— Оксано Миронівно, — промовив він нарешті, і голос у нього став нижчим, ніж зазвичай. — Я не вмію дякувати за такі речі.

— Тоді не дякуйте. Позиція була сильною, суд її почув.

— Це ви зробили її сильною.

— Документи зробили її сильною. Я тільки показала, як їх читати.

— Ось саме, — сказав він. — Не кожен уміє показати світло так, щоб його не можна було не побачити.

Наступного дня він прийшов до офісу. Приніс невеликий згорток.

— Це не гонорар, — одразу попередив. — Рахунок я оплачу окремо.

— Тоді що?

— Книжка. Стара. Думаю, вона має бути у вас.

Оксана розгорнула папір. Невеликий том із дореформеною орфографією, видання про старе судочинство. Книжка була не нова, але доглянута. Вона відкрила першу сторінку й побачила напис олівцем. Почерк — знайомий із будинку за сосновим лісом, упевнений, із нахилом праворуч.

«Тому, хто вміє читати між рядків. Л.»

Оксана провела пальцем поруч із написом, не торкаючись літер.

— Це книжка Лідії?

— Так. Вона подарувала її мені багато років тому. Я довго зберігав. А тепер подумав, що вам вона потрібніша.

— Чому?

— Тому що ви справді вмієте читати між рядків. І тому що Лідія, думаю, схвалила б.

Оксана обережно закрила книжку, як закривають речі, що вже перестали бути просто речами.

— Дякую, — сказала вона. — Це важливий подарунок.

— Є ще одне питання, — промовив він наче між іншим, але Оксана вже чула в його голосі підготовленість. — Навесні в північному місті буде виставка старих судових документів і рукописів. Я збирався поїхати, якщо здоров’я дозволить. Можливо, вам було б цікаво.

— Ви запрошуєте мене на виставку?

— Так.

— Як юристку?

— Як людину, якій може бути цікаво.

Оксана подивилася на нього. Старий, прямий, із тростиною, яку все ще тримав уперто, ніби не до кінця визнавав її владу. У його погляді не було прохання, але було очікування.

— Навесні я збиралася знову поїхати в будинок Лідії, — сказала вона. — Це недалеко від північного міста.

— Отже, можна поєднати.

— Можливо.

— Це не відмова.

— І не згода.

Він кивнув цілком серйозно.

— «Можливо» — хороше слово. У ньому є простір.

Після його відходу Оксана поставила книжку на полицю поруч зі своїм блокнотом. Потім кілька секунд стояла перед стелажем і думала про те, що життя продовжує робити дивні петлі. Те, що починалося як спадкова справа, давно перестало бути тільки справою. Але вона поки не називала це ніяк. Назви іноді кваплять те, чому треба дозріти мовчки…