Чоловік залишив дружину біля урвища, але в її долю втрутився хірург, який випадково опинився поруч

Уранці Оксана знову прийшла до зали. Крокувати не пробувала: двадцять хвилин відпрацьовувала перенесення ваги, наступні десять — згинання коліна. Наприкінці заняття вона змокла від поту, хоча не просунулася ні на метр.

— Такий день теж зараховується?

— Такий — насамперед, — відповів реабілітолог.

Тим часом перебої з постачанням у клініці ставали дедалі помітнішими. Світлана розірвала договори з двома справжніми компаніями, намагаючись створити враження повного розвалу. Витратних матеріалів бракувало. Пральня більше не бралася прати в борг, кисень погоджувалися привезти лише після передоплати. Максим сам телефонував партнерам: одні були готові почекати, інші відмовляли.

Оксана бачила, як персонал приносить із дому папір, чай, пральний порошок.

— Що їх тут тримає? — запитала вона Олену.

— Максим не звільнив медсестру, у якої три місяці хворіла дитина. Дозволяв приймати стареньких за собівартістю. Ми ж тут не лише заради зарплати працюємо.

Оксана думала тепер про людей, яких поєднувала клініка. Спадок міг зберегти для них це місце, але віддати гроші Максимові було недостатньо. Потрібен був лад, який витримає і наступного нечесного директора, а не раз виявлена вдячність.

Вона попросила аудитора передбачити в майбутньому договорі наглядову раду зі співробітників.

— Тобто персонал матиме доступ до даних про витрати? — здивувався Максим.

— Бюджет, борги, великі закупівлі. До історій хвороб це стосунку не має.

— Світлана назве це недовірою до керівництва.

— Після сорока семи вкрадених мільйонів можна пережити й таке звинувачення.

Олена погодилася представляти працівників лише за умови загального голосування. За неї віддали майже всі голоси. Збори ще мали відбутися, а нові правила вже змінювали клініку: наступну нестачу вже не можна було б приховати в одній теці.

— Тільки не здумайте назвати це дивом, — сказала Оксана Максимові після заняття.

— Не назву. Тут хірургія, фізіологія, ваші зусилля. І трішки впертості.

— Впертості — скільки завгодно.

Біля виходу з басейну на неї чекав Дмитро з весільною фотографією.

— Поглянь. Ось якими ми були.

— Не забула.

— Світлана водила мене за ніс. Обіцяла покинути Максима, а насправді їй були потрібні гроші.

— Тобі що потрібно?

— Ти.

— До того, як дізнався про сто вісімдесят мільйонів, чи після?

— Річ не в грошах.

Оксана викликала охорону.

— Чотири роки я був із тобою! — крикнув Дмитро. — Хоч щось мені за це належить!

У коридорі почали зупинятися пацієнти.

— Нарешті без удавання, — сказала Оксана. — Вклався в догляд за мною, а тепер вимагаєш свою частку.

Охоронець вивів Дмитра.

Наступного дня той подав позов: за його словами, спадщину обіцяли їм обом. Ігор Петрович пред’явив заповіт, у якому Степан Іванович окремо назвав єдиною спадкоємицею онуку. Підстав для позову не було, зате адвокат дістав можливість запросити фінансові документи Дмитра. Там знайшлися перекази від фірми Світлани.

Ланцюг майже замкнувся, але перекази ще давали змогу виправдовуватися: Дмитро міг назвати їх законною комісією, Світлана — послатися на довіру до постачальника.

— Відновімо всю послідовність, — запропонував адвокат. — Дати заснування фірм, замовлення печаток, пристрої, з яких входили до банківської системи.

Оксана запропонувала переговорну в дідовому торговому домі. Там було тихо, у керівника збереглася стара оргтехніка. Після занять вона щодня приїздила туди й разом з аудитором розбирала теки.

Будівля здивувала її. З дитинства пам’яталися темні сходи, дід у кабінеті під зеленою лампою; тепер унизу працювала аптека, другий поверх займала книгарня, а третій стояв порожній.

Роман Федорович зустрічав господиню так, наче вона відлучилася на тиждень, хоча минуло п’ятнадцять років.

— Степан Іванович нічним клубам приміщень не здавав, — розповідав він. — Від стін, казав, має бути прибуток, а сорому бути не повинно.

— Про спадщину з вами розмовляв?

— Ні. Звелів тільки вашому чоловікові доступу до документів не давати.

Оксана здивувалася. Керівник дістав із сейфа листа: дід написав його після аварії, але так і не надіслав.

«Оксано, ти ще не встигаєш заговорити, а Дмитро вже відповідає замість тебе. Можливо, я помиляюся. Але поруч із ним ти стала тихішою, і я не певен, що причина цього — його турбота про твій спокій».

Вона прочитала листа кілька разів. Дід іще тоді помітив те, чого вона сама довго не могла назвати.

До торгового дому з’явився й Дмитро. Назвавшись чоловіком власниці, він зажадав фінансові звіти. Роман Федорович викликав охорону…