Чоловік зголосився супроводити доньку до лікаря, але не врахував однієї деталі. Що написав мені в записці стоматолог, який розпізнав мого чоловіка

— я відразу підвелася.

— Зуб болить, — прошепотіла вона. В очах стояли сльози.

Я обережно торкнулася її обличчя.

— Треба до стоматолога. Сьогодні ж.

Павло, як завжди спокійний, відірвався від чашки кави.

— Звісно, треба. Але якщо біль терпима, може, після школи? У неї сьогодні важлива контрольна з іноземної мови.

Я подивилася на бліде обличчя доньки й похитала головою.

— Ні. Яка контрольна? Ми їдемо зараз.

На обличчі Павла майнула досада — лише на секунду. Його плани руйнувалися. Але він одразу пом’якшав, погладив Соню по голові.

— Ти маєш рацію. Здоров’я важливіше. Не бійся, зайчику, тато буде поруч.

Я зателефонувала до приватної стоматологічної клініки, яку хвалили знайомі. Пояснила, що в дитини гострий біль. Нас погодилися прийняти за півтори години.

— Із роботою встигнеш? — запитав Павло.

— Так, у мене зміна пізніше.

І тут він сказав те, чого я зовсім не чекала:

— Я поїду з вами.

Я здивовано подивилася на нього.

— Але ж у тебе зустріч опівдні.

Зазвичай усі лікарі, аналізи й довідки були на мені. Павло майже ніколи не змінював робочих планів через такі речі.

— Перенесу, — твердо сказав він. — Я хвилююся за Соню. Разом спокійніше.

Мене зворушила його турбота.

— Дякую. Їй справді буде легше, якщо ти будеш поруч.

Але реакція Соні була дивною. Її обличчя на мить застигло. Вона тихо перепитала:

— І тато теж?

— Щось не так? — м’яко запитала я. — Ти не хочеш, щоб тато їхав?

Вона різко замотала головою.

— Ні, мам. Звісно, хочу. Я рада.

Але радості в її голосі не було. Лише напруження.

Павло поклав їй руку на плече.

— Усе добре. Я поруч. Боятися нічого.

І я помітила, як під його долонею дрібно здригнулися Сонині плечі.

До клініки ми приїхали вчасно. Усередині було світло, чисто, затишно. На стінах висіли веселі картинки, у кутку стояв маленький столик із розмальовками й олівцями. Але Соня навіть не подивилася туди. Вона сіла на диван, зчепила пальці на колінах і втупилася в одну точку.

Павло сів поруч. Я — з іншого боку. Він щось говорив їй про сміливість, про те, що лікар лише подивиться, що нічого страшного не буде. Але Соня ніби не чула. Коли я взяла її долоню, вона була крижана й волога.

— Волкова Софія, — покликала медсестра…