Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

— Герман узяв її за руку.

— Гарно, — погодилася вона.

Він підніс її руку до губ, поцілував. Подивився на неї, і в його погляді було щось таке, чого Анна не змогла одразу розшифрувати. Не любов. Не тривога. Щось середнє, змішане, непрозоре.

— Ти сьогодні якась інша, — сказав він.

— Втомилася з дороги, — відповіла вона просто.

Він кивнув і більше не питав.

Увечері, коли Герман спустився до кабінету (пара дзвінків по робочому телефону, ненадовго), Анна лишилася у вітальні сама. Вона сиділа на дивані з книжкою, яку не читала. Через відчинене вікно з вулиці тягло вечірньою свіжістю й запахом скошеної трави. На столику поруч лежав особистий телефон Германа. Він забув його, виходячи. Анна подивилася на нього. Потім знову в книжку. Потім знову на телефон. Вона не збиралася його брати. Це було проти її принципів. Вона ніколи не перевіряла чужі телефони, вважала це принизливим для обох сторін. Ніколи. За три роки, що вони були разом із Германом, — жодного разу. Але сьогодні був незвичайний день.

Вона сиділа, дивлячись на книжку, коли телефон раптом завібрував. Коротко, наполегливо. Анна мимоволі глянула. На заблокованому екрані висвітилося сповіщення від Каті: «Досі відчуваю твій запах із вечора». Серце пропустило удар. Ранковий дзвінок Каті, її цікавість до того, коли приїде Анна, і це повідомлення… Пазл склався миттєво. Анна взяла телефон, ввела код, який Герман сам показав їй рік тому. Екран розблокувався. Вона відкрила галерею і в наступну секунду відчула, як земля йде з-під ніг. Фотографії були датовані вчорашнім числом. Другого травня. Коли Анна пакувала сумку в столичній квартирі й розмовляла з флористом телефоном, тут, у цьому особняку, відбувалося ось це. Вона гортала повільно. Не тому, що хотіла бачити більше, а тому, що мозок відмовлявся обробляти швидко. Ніби він чесно намагався знайти інше пояснення тому, що показували очі, — і не знаходив.

Катя. Руде волосся, розсипане по білій подушці. Ту саму подушку Анна впізнала: наволочка з вишитим вензелем зі спальні Германа на другому поверсі. Катя дивилася в об’єктив і усміхалася. Не збентежено. Упевнено. Так усміхаються люди, які почуваються на своєму місці. Фотографій було вісімнадцять. Анна додивилася до кінця. Заблокувала телефон. Поклала його назад на столик, точно так само, як він лежав, екраном донизу. Встала. Підійшла до вікна. За вікном був парк. Каштани вздовж доріжки, білий намет удалині, останнє травневе світло, косе й тепле, лежало поверх усього цього рівним шаром. Гарно. Як і раніше гарно. Світ зовні зовсім не відреагував на те, що щойно сталося всередині.

Анна стояла біля вікна й дихала. Рівно. Методично. Вдих — чотири секунди. Видих — чотири секунди. Вона навчила себе цього давно, ще в університеті, коли готувалася до складних захистів. Тіло можна вмовити. Тіло слухається, якщо говорити з ним спокійно. Вона думала. Катя дзвонила Герману сьогодні вранці о десятій, питала про Анну. Катя була тут учора. Катя запропонувала майстерню свого батька. Катя знала маршрут, яким Анна поїде. Вони обговорювали це минулої суботи, коли зустрічалися в кафе. Катя питала: «Ти сама поїдеш чи з водієм?» Анна відповіла: «Сама, люблю дорогу». Усе це тепер складалося в одну лінію. Анна не хотіла поспішати з висновками. Вона завжди так казала собі й тепер повторила це знову. Але лінія була надто прямою, щоб її ігнорувати.

Вона не заплакала. Це її саму трохи здивувало. Десь у глибині щось боліло, тупо, як буває, коли удар припав не в гостре місце, а в те, що просто несло вагу. Три роки. Вона три роки будувала це: не лише стосунки з Германом, а всю конструкцію, спільні плани, домовленості, спільне майбутнє, яке здавалося надійним саме тому, що було продумане. І поруч увесь цей час була Катя, яка знала про все. Яка радила, підтримувала, сміялася, обіймала: «Я така рада за тебе, Ань».

Анна відвернулася від вікна. З кабінету внизу долинав голос Германа. Він розмовляв по робочому телефону, інтонації ділові, рівні. Нікуди не поспішав. Вона взяла з кімнати легку куртку й вийшла через бічні двері в парк. Їй потрібне було повітря. Їй потрібен був простір, де не було б ні Германа, ні його особняка, ні білого намету, ні наволочки з вензелем. Вона пішла бічною доріжкою, не до намету, а в інший бік, до дальньої частини парку, де каштани поступалися місцем старішим деревам, а огорожа підходила впритул до лісової узлісся. Тут було тихо.

Анна йшла повільно, тримаючи руки в кишенях куртки. Думала не образами, а цифрами, структурою. Це був її захист, її спосіб лишатися собою, коли все навколо переставало бути зрозумілим. Отже. Факти. Перше. Герман зраджував їй із Катею. Це не припущення. Вона бачила докази. Вісімнадцять фотографій, датованих учорашнім числом, зроблених у його спальні. Друге. Гальма в її машині були навмисно пошкоджені в сервісі, який належить батькові Каті. Третє. Катя знала маршрут і знала, що Анна поїде сама. Четверте. Якби Максим не зупинився, якби вона не відчула проблему з гальмами вчасно, що сталося б при першому серйозному гальмуванні, вона тепер розуміла дуже добре…