Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

Анна зупинилася біля старої берези на краю доріжки. Притулилася до неї спиною. Закинула голову. Небо крізь листя було світлим, травневим, безкінечним. Хто саме віддав наказ пошкодити гальма? Катя чи її батько діяв самостійно? Чи знав Герман? Чи хотів він, щоб вона не доїхала, чи просто користувався її відсутністю, не замислюючись про наслідки? Ці запитання поки не мали відповідей. І Анна визнавала це чесно, без спроб заповнити порожнечі зручними припущеннями. Але одне вона знала точно. Весілля не буде. Це рішення прийшло не як емоція, а як висновок. Спокійний, остаточний, без надриву. Як закрита кришка на проєкті, який не пройшов погодження.

Вона ще трохи постояла біля берези. Потім почула звук, ритмічний, важкий, звідкись із-за огорожі. З боку лісу. Негучний стукіт дерева об дерево і потім глухий удар. Потім знову. Хтось рубав дрова. Анна не одразу зрозуміла, чому пішла в той бік. Просто пішла вздовж огорожі, туди, де в старих дошках був невеликий просвіт. Вона підійшла до просвіту й подивилася. На невеликій галявині за огорожею стояв позашляховик, темно-зелений, старий. Вона впізнала б його будь-де. Поруч колода і на ній — Максим. Він працював без куртки, у темній футболці, методично й без поспіху. Поставив поліно, підняв сокиру, вдарив — чисто, точно, поліно розлетілося на дві половини. Він не дивився навсібіч. Просто працював.

Анна стояла біля просвіту в огорожі й дивилася на нього. Він відчув погляд або почув щось і обернувся. Побачив її. Опустив сокиру. Кілька секунд вони дивилися одне на одного мовчки. Потім він коротко кивнув, як тоді на трасі. «Просто бачу тебе». Анна відчула, як щось усередині, що трималося весь цей вечір на жорсткому каркасі спокою, трохи, зовсім трохи, зрушило. Вона не заплакала й тепер. Але горло стиснулося на секунду, коротко.

— Ви тут працюєте? — спитала вона через огорожу. Дурне запитання. Очевидне.

— Заготовляю на літній сезон, — сказав він. — Це ділянка лісництва. Тут я прибираю сухостій.

— А я думала, ви поїхали.

— Поїхав. Повернувся.

Вона помовчала. Потім спитала тихо:

— Можна я тут трохи постою?

Максим подивився на неї уважно, без поспіху. Потім знову взяв сокиру.

— Стійте, — сказав він просто. І вдарив по наступному поліно.

Анна притулилася до огорожі й дивилася, як він працює. Ритм був рівний, заспокійливий, як щось дуже давнє й дуже надійне. Удар. Тріск дерева. Тиша. Удар знову. Вона не думала ні про Германа, ні про Катю, ні про завтрашню репетицію, якої не буде. Просто стояла. Дихала. Слухала. І вперше за цей довгий, перевернутий догори дриґом день їй не було страшно. Максим працював, а Анна стояла. Минуло хвилин десять, перш ніж він склав наколоті поліна в акуратний ряд уздовж старої ялини, встромив сокиру в колоду й узяв із капота джипа невелику флягу з водою. Зробив кілька ковтків. Подивився на неї.

— Що сталося? — спитав він. Не «як ви?». Не «все гаразд?». Саме «що сталося?». Ніби він уже знав, що щось сталося, і вважав зайвим удавати, що не знає.

Анна помовчала. Потім сказала:

— Я знайшла в телефоні нареченого фотографії моєї подруги. Інтимні. Датовані вчорашнім вечором.

Максим не ахнув. Не зробив співчутливого обличчя. Просто дивився на неї рівно, уважно й чекав.

— Тієї самої подруги, — додала Анна, — чий батько володіє майстернею.

Вона вимовила це вголос, і тільки тепер, коли слова вийшли назовні й повисли в повітрі між ними, вона відчула, наскільки це важко. Не як образа, а як конструкція, яку будувала вісім років і яка щойно виявилася зведеною на порожньому місці.

Максим опустив флягу.

— Ви розумієте, що це означає в сукупності? — сказав він. Знову не запитання…