— Це гроші сина! — заявила свекруха. Я тут-таки скасувала оплату її лікування і..

Потім вона відкрила робочий месенджер і написала керівникові:

«Олеже Михайловичу, можу вийти сьогодні після обіду? З домашніми справами закінчила».

Відповідь надійшла майже відразу:

«Дуже доречно, Марино. Людей бракує, а наступного тижня клієнт чекає проміжний звіт. Давай о пів на другу в переговорній».

Вона погодилася й прибрала телефон. За склом тяглися дерева, сірі хмари над дорогою ніби розходилися. Відповідь керівника повертала її до знайомої роботи: звіт, клієнт, час зустрічі. Тут було зрозуміло, для чого вона потрібна і чого чекають від її повернення. Марині не треба було доводити, що робота в неї справжня, що цифри у звіті мають значення, а її участь допомагає завершити проєкт. Досить було прийти у призначений час і взятися до справи. Вона прихилилася до спинки сидіння й видихнула — повільно, до кінця. Холод лікарняного вітру лишився зовні; машина везла її до офісу.

О десятій хвилин другого вона увійшла до офісу. Колеги підвели голови від моніторів. Сусід по столу навіть підвівся:

— Ти ж відгул брала? Невже зі свекрухою вже все?

— Мама так добре одужує, що без мене обійдеться.

Марина всміхнулася звичною ввічливою усмішкою, дістала з нижньої шухляди запасну білу сорочку й пішла перевдягатися. Кардиган просяк лікарнею. Свіжа накрохмалена тканина відчувалася інакше навіть на плечах. Вона поправила помаду, повернулася до столу, увімкнула комп’ютер і ввела пароль.

У пошті чекало понад сотню непрочитаних листів. Марина взялася розбирати їх по черзі. Слова, цифри, вкладення вимагали уваги, і вона віддавала їм цю увагу цілком. Навколо було тихо, тільки коліщатко миші неголосно клацало під пальцем.

На сорок сьомому листі завібрував телефон. Дзвонили з лікарні. Марина на секунду перестала друкувати, взяла апарат і поклала екраном донизу на килимок. Вібрація невдовзі припинилася.

За три хвилини зателефонував Віктор. Вона приглушила виклик бічною кнопкою й повернулася до звіряння цифр. Ще за чверть години телефон засвітився знову. Цього разу замість імені висвітився номер — знайомий, хоч і без підпису. Лідія Степанівна раніше жодного разу за п’ять років не телефонувала їй першою. Усе передавала через сина або чекала, коли невістка сама поцікавиться її здоров’ям.

Марина кілька секунд дивилася на цифри. Потім вимкнула звук повністю й прибрала телефон у шухляду. Шухляда засунулася легко, з неголосним стуком. На моніторі лишався незакінчений звіт…