Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

— Чого ти над нею як квочка клопочешся? Не в тил ворога проводжаєш, до рідних людей приїхала.

— Зайвим не буде, — відповів Руслан, випростався й, не прощаючись із батьком, сів у машину.

На перемовинах він сидів як на голках. Партнер викладав умови, другий уточнював строки. А Руслан щопів хвилини косився на телефон, що лежав екраном догори на краю столу.

— Руслане Геннадійовичу, у вас там таємний роман у розпалі? — не витримав один із партнерів, коли Руслан учетверте за десять хвилин розблокував екран. — Може, ми вам заважаємо особисте життя влаштовувати?

— Якби ж роман, — відповів Руслан, не підводячи очей. — Там жінка значно серйозніша. Шість років, зріст метр двадцять, рівень маніпуляції — бог.

— А, ну тоді все зрозуміло, — розуміюче протягнув перший.

— Це важкий випадок. Із шестирічними перемовини вести складніше, ніж із перевіряльними органами, — усміхнувся другий, відкинувшись у кріслі.

— Перевіряльним хоч документи можна показати, а тут суцільна імпровізація й підступність. Вона зазвичай дотримується регламенту, — машинально уточнив Руслан. — Поки що дотримується.

Секундна усмішка. Остання за цей вечір.

Бо на екрані висвітлилося повідомлення від Зінаїди Федорівни:

«Ми їй показуємо, яке в неї місце в цій родині».

Він підвівся, не прощаючись. Вийшов за двері, сів у машину й поїхав. Дорогою не думав ні про контракт, ні про те, який це має вигляд, ні про що, крім одного.

Аби тільки з нею не зробили того самого, що колись робили з ним.

Двері батьківського дому виявилися незамкненими. Із вітальні долинали мультфільми, сміх і хрускіт печива. Руслан пройшов повз, мигцем побачив Артема й Кирила, дітей Жанни й Олега Сичових, на дивані з планшетами. Між ними стояли склянки із соком і розкрита пачка крекерів.

Він звернув у коридор і зупинився на порозі кухні.

Аліса стояла навколішки на мокрій підлозі. Поруч — відро з брудною водою й ганчірка, важка, доросла, яку шестирічні руки насилу викручували. Рукави нарядної сукні потемніли від води аж до плечей, волосся прилипло до щік.

Але Руслан дивився не на сукню й не на обличчя. Він дивився на руки….