Різне

Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

У купе повисла пауза. Колеса стукотіли розмірено, ніби відраховували не кілометри, а решту шансів.

— Ви уявляєте, скільки всякого я вже чула від випадкових людей? — Ірина втомлено всміхнулася. — Зараз мені тільки цього бракувало.

— Тому я спершу й мовчала, — спокійно сказала жінка.

Назарчик закашлявся, Ірина тут же нахилилася, розтерла йому спинку, перевірила лоб губами. Жар не спадав. Коли вона знову глянула на попутницю, та й далі сиділа навпроти, не зводячи очей.

— Скажу інакше, — промовила вона після короткої паузи. — Мене звати Дарина. Вірити мені ти не зобов’язана. Навіть добре, якщо не повіриш одразу. Але цю розмову з пам’яті вже не викинеш.

— Навіщо вам це? — спитала Ірина різкіше, ніж збиралася.

Дарина трохи знизала плечима.

— Іноді людина починає чути лише тоді, коли сил у неї майже не лишилося.

Ірина хотіла відрізати щось грубе, доросле, остаточне. Та замість цього знову подивилася на сина — на його запалені щоки, на власні тремтячі пальці. Страшно було не від слів. Страшно було від того, як рівно, без натиску вони звучали.

Потяг набирав хід. Здавалося, разом із платформою за вікном позаду лишається щось важливе, хоч Ірина не могла збагнути, що саме. Дарина мовчала кілька хвилин. Купе погойдувалося, Назарчик притих від утоми — не заснув, просто перестав боротися з плачем. Ірина тримала його на колінах і мимоволі рахувала його вдихи.

— На найближчій станції вийдеш, — сказала Дарина так просто, ніби нагадувала зачинити двері. — Повернешся додому автобусом. Одразу. І світла не вмикай.

Ірина дивилася на неї, не розуміючи.

— Ви це серйозно? — у голосі прорізалося роздратування, під яким уже тремтіла тривога.

— Вийдеш, — повторила Дарина. — І в квартирі не чіпатимеш вимикача.

Ірина нервово засміялася.

— Я їду до матері. У мене хворий малюк. Я не спала майже добу. Ви справді думаєте, що я зараз зірвуся з потяга через чиїсь загадки?

— Я не загадки кажу, — тихо відповіла Дарина. — Я кажу вчасно.

Назарчик заворушився в неї на руках. Ірина почала гойдати його машинально, та погляду від жінки вже не відводила.

— А якщо я лишуся? — спитала вона зухвало.

Дарина дивилася на неї довго. У цьому погляді не було погрози — лише жаль, від якого ставало моторошно.

— Тоді дізнаєшся, як звучить твоя квартира, коли по ній ходять чужі.

У Ірини по спині пройшов холод.

— Досить, — сказала вона, різко випрямляючись. — Це вже переходить усі межі.