Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

Ірина мимоволі всміхнулася.

— Потім поїм.

— Не потім, а зараз. Усе, відпочивай. Я все одно переживатиму.

Після розмови стало легше. Майже спокійно. Вечір повернувся до звичного порядку, ніби нічого й не сталося: суп у каструльці, ложка, ліки для дитини, тихі капризи, теплий лоб під долонею. Назарчик швидко здався втомі й заснув у неї на руках, уткнувшись носом у плече.

Ірина переклала його в ліжечко, накрила, трохи посиділа поруч. Кімната була темнувата, але знайома до кожної дрібниці. Звичайна тиша власної квартири здавалася тепер найкращим доказом того, що страх був помилкою.

— От і все, — прошепотіла вона. — Все гаразд.

Вона майже розсердилася на себе. Втрачений квиток, зірвана поїздка, хворий малюк, мама, яка тепер не засне, — і все через чужу фразу. Ірина пішла на кухню, поїла стоячи біля мийки, машинально дивлячись у темне вікно, де відбивалося її бліде обличчя.

Годинник показував трохи за дев’яту, коли вона нарешті пішла у ванну вмитися. Вода зашуміла, холодні краплі потекли по зап’ястях. У дзеркалі на неї дивилася жінка з червоними очима й стиснутими губами. Ірина витерла обличчя рушником, глибоко вдихнула — і завмерла.

Спершу звук був невиразним: ніби сусіди ввімкнули телевізор. Потім настала пауза. А тоді з глибини квартири долинув жіночий сміх — приглушений, короткий, до неможливості знайомий.

Ірина повільно перекрила воду. Серце вдарило вниз — важко й глухо. Тепер було чути голоси. Кілька чоловічих, низьких. І один жіночий. Його вона знала надто добре, щоб сплутати навіть у темряві…