Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

Вона вийшла з ванної босоніж, намагаючись не зачепити відро біля стіни й не скрипнути старою дошкою. Холод підлоги повертав тілу відчуття реальності, але від цього те, що відбувалося, ставало ще неможливішим. Ірина дійшла до повороту в коридорі й зупинилася, затримавши подих.

— Ні, сюди не лізьте, — говорила жінка спокійно, діловито, майже господарським тоном. — Тут папери. Готівка в комоді, під білизною. Прикраси в коробці, зараз покажу.

В Ірини закрутилася голова. Вона впізнала голос одразу. Усередині щось обірвалося й важко провалилося вниз.

Оксана.

Найкраща подруга. Людина, з якою вони ділили гуртожиток, орендовані квартири, дорослі радощі й біди. Та, що сиділа поруч після похорону Тараса й тримала Ірину за руку, коли та не могла навіть плакати. Та, якій Ірина сама лишила ключі, вирушаючи в поїздку, попросивши: «Квіти поллєш, гаразд?»

Вона обережно виглянула з-за рогу. У вітальні стояли троє. Оксана — зібрана, впевнена, з обличчям людини, яка все наперед прорахувала. Поруч двоє чоловіків: один високий, жилистий, другий нижчий і ширший у плечах, із важким поглядом. Вони слухали її уважно, без зайвих запитань.

— Телевізор поки не чіпаємо, — продовжувала Оксана. — Спершу ноутбук. Він у спальні. Старий комп’ютер теж заберете, ще працює. Тільки швидко.

Ірина відступила назад і притисла долоню до рота. Крик стояв у горлі, рвався назовні, але вона проковтнула його разом із повітрям. «Двадцять років, — майнуло в голові. — Майже двадцять років поруч». Вона поп’ятилася, намагаючись не скрипіти, й навпомацки дісталася спальні.

Назарчик заворушився в ліжечку. Ірина метнулася до нього, підняла, притисла до грудей.

— Тихо, малюк, будь ласка, — прошепотіла вона йому в тім’ячко. — Тільки тихо.

Пальці ледь потрапляли по екрану, коли вона набирала номер поліції. Говорила пошепки, збивчиво, але досить виразно: адреса, чужі люди в квартирі, пограбування, вона вдома з дитиною.

— Допоможіть, — видихнула вона в слухавку так тихо, що сама ледь почула.

Назарчик схлипнув. Спершу жалібно, майже беззвучно. Ірина почала гойдати його, та власний страх уже передався дитині, й плач став голоснішим.

— Стій, — долинув із вітальні чоловічий голос. — Чув?