Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

Автобус рушив різким ривком, і лише тоді Ірина змогла сісти. Назарчик притулився до неї всім важким, гарячим тільцем. За мутним склом тягнулися ліхтарі, мокрий асфальт і темні вікна. Все було до образи звичайним, і від цієї буденності їй стало соромно. Вона й справді вийшла з потяга через слова жінки, яку бачила вперше в житті.

— Що ти витворяєш, Іро? — пробурмотіла вона майже беззвучно, поправляючи синові шапку. — З хворою дитиною, вночі, на півдорозі…

Автобус погойдувало на поворотах. Назарчик то стихав, то схлипував, але вже без колишньої істерики. Ірина ловила себе на тому, що страх потроху відступає, лишаючи по собі втомлену порожнечу. Серце билося спокійніше. Думки знову ставали схожими на думки: «Перепрацювала. От і все. Забагато ночей, замало сну».

Біля дому вона вийшла швидко, притискаючи сина до себе й утримуючи сумку ліктем. Біля під’їзду дістала ключі, намацала зв’язку в кишені й чомусь відчула полегшення, ніби саме ключі могли довести, що нічого страшного не відбувається. Сходи, перила, знайомий запах під’їзду — все було на місці.

У квартирі Ірина світла не ввімкнула. Не тому, що вірила. Просто раз уже звернула з дороги, дурно було порушувати останню умову. Із коридору просочувалися сутінки — їх вистачило, щоб роззутися й поставити сумку біля стіни.

Їй раптом гостро захотілося почути маму. Ірина набрала номер, не знімаючи куртки.

— Мам, привіт, — сказала вона, коли в слухавці пролунало сонне «алло».

— Іро? — Лідія Семенівна одразу насторожилася. — Ти що, вже дісталася? Я ж чекала тебе завтра.

— Не зовсім дісталася, — Ірина криво всміхнулася, дивлячись на Назарчика. — Я зійшла по дорозі й повернулася додому.

— Як це зійшла? Передумала, чи що?

— Зараз розкажу, тільки не смійся.

— Пізно, я вже готова сміятися, — зітхнула мати. — Кажи.

Ірина переказала те, що сталося, коротко — ніби боялася, що подробиці зроблять історію ще безглуздішою. Жінка в купе, попередження, наступна станція, слова про світло. У слухавці на кілька секунд стало тихо, а потім Лідія Семенівна засміялася м’яко, по-домашньому, з звичною материнською втомленою ніжністю.

— Доню, ти себе зовсім не бережеш, — сказала вона. — Нічна зміна, хвора дитина, сама після Тараса… звісно, голова почне чіплятися за всяку дурню.

— Мабуть, — тихо погодилася Ірина.

— Завтра спокійно приїдеш. Я суп зварю, Назарчика зігріємо, тебе вкладемо спати — і все забудеться. Не муч себе.

— Так, мамо. Так і зробимо.

— І ліки йому дай. І сама поїж. Ти ж знову нічого не їла?