Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю
— Звідки це в тебе?
— Мамина річ.
Вона швидко накрила птаха долонею.
— Забери.
— Чому?
— Денисе, не треба.
— Ви знаєте, хто його зробив?
— Не знаю.
Вона збрехала так невміло, що сумнівів не залишилося.
— Це знак батька.
Марина Андріївна подивилася на мене.
— Хто тобі сказав про знак?
— Ніхто.
Вона довго мовчала, а потім промовила:
— Не ходи з цим до Олега Петровича.
Я завмер.
— Чому?
— Просто не ходи.
Це була вже друга людина за добу, яка застерігала мене щодо рідного дядька. Я пішов із музею з відчуттям, ніби земля під ногами стала непевною. В архіві я замовив старі документи про батька. Думав знайти довідку про аварію, але знайшов кримінальну справу: убивство Романа Ковальчука.
Не аварія, убивство. У матеріалах зазначалося, що Романа Ковальчука вбили біля старої ливарні коло озера. Обвинувачений — Максим Савчук, головний свідок — Олег Ковальчук, мій дядько. Суд визнав Максима винним. Йому дали величезний строк, а в окремому папері, долученому до справи, було написано: «Тіло Романа Ковальчука поховано на міському кладовищі».
Я сидів в архівній залі й не міг дихати. Усе життя мені брехали: мати, бабуся, дядько — всі. І найгірше було інше. У протоколі огляду решток згадувалося, що кисті загиблого збереглися. Жодних відсутніх пальців. Я перечитав цей рядок кілька разів. У Роми не було двох фаланг.
А в людини, яку поховали під його ім’ям, пальці були цілі. Я вийшов з архіву вже в темряві. Першим поривом було поїхати до дядька Олега, спитати прямо: що це, чому, кого ми поховали, чому мені 25 років розповідали про автомобільну аварію.
Телефон я тримав у руці всю дорогу, але не подзвонив. Щось усередині вже розуміло ясно, без слів. Із ним не можна говорити. Поки що не можна. Він розумніший за мене. Сильніший. У нього зв’язки, гроші, вага. Якщо він 25 років так спритно все приховував, то й мене розчавить, не скривившись. Варто лише показати, що я дістався правди.
І тоді я згадав про тітку Світлану. У Роми була молодша сестра Світлана. Вона давно жила на околиці в сусідньому селищі, майже ні з ким із рідні не спілкувалася. А Олега особливо цуралася. Мене в дитинстві до неї майже не возили.
— Не при собі тітка, — казав дядько, крутячи пальцем біля скроні. — Зіпсована, блаженна, не ходи до неї, Денисе. Від неї самий клопіт.
Раніше я вірив. Тепер його слова звучали зовсім інакше. Він не хотів, щоб я до неї ходив, не хотів, щоб ми розмовляли. Що такого знала ця блаженна тітка, чого боявся впевнений у собі всемогутній Олег Ковальчук?
Я знайшов її дім уже надвечір. Маленький, охайний, із блакитними віконницями й фіранками в квіточку. У дворі росла стара горобина. Червоні ягоди важко звисали з мокрого гілля. Я постукав, довго ніхто не відчиняв. Потім за дверима почулися обережні кроки, клацнув замок.
На порозі з’явилася худа сива жінка. Вона дивилася на мене кілька секунд. Потім раптом схопилася за одвірок. Обличчя зблідло.
— Ромо…
Я розгубився.
— Ні, я Денис.
Вона наче не почула.
— Ромо. Господи.
— Тітко Світлано. Я Денис, його син.
Вона придивилася уважніше й беззвучно заплакала. Тільки сльози покотилися зморшкуватими щоками.
— Схожий на нього, — прошепотіла вона. — Як же схожий! Коли стоїш біля дверей — просто він.
Вона впустила мене. На кухні пахло сушеними яблуками й м’ятою. Тітка Світлана спробувала поставити чайник, але руки тремтіли так сильно, що кришка кілька разів брязнула об край.
— Не треба чаю.
— Треба, треба. Гість.
— Тітко Світлано.
Я поклав на стіл чавунного птаха. Вона зупинилася. Її обличчя миттєво змінилося, наче перед нею лежала не маленька фігурка, а граната.
— Звідки?
— З маминого комода.
Тітка затулила рота долонею.
— Хто тобі сказав про птаха?
— Ніхто.
Вона повільно опустилася на стілець.
— Олег знає, що він у мене?
— Та не знаю. Сюди за тобою хтось їхав?
Я повернувся до вікна.
— Ні.
Вона різко встала й засмикнула фіранку.
— Ти зовсім без голови, з таким по вулицях ходиш?
— Що в ньому?
— Не в ньому річ.
— А в чому?…