Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю
— Тільки тоді його не вбили, — сказала Світлана.
Я завмер.
— Як?
Вона стиснула хустку.
— Він зник.
— Але ж було тіло.
— Було.
— Чиє?
— Не знаю.
Виявилося, після погроз Олега Роман почав боятися. Він прийшов до сестри пізно вночі, приніс папери, сказав, що на кілька днів сховається. Комусь із поліції він уже передав повідомлення й чекав на зустріч. Він розумів, що Олег стежить.
— Де він був?
— У старенькому будиночку за заводом. Там жив один сторож, його приятель.
— І ви знали?
— Знала мама. Ірина теж.
— А потім з’явилося тіло.
Світлана кивнула.
— Наступного дня біля ливарні знайшли сильно обгорілого чоловіка. Поруч були речі Романа: годинник, куртка, обручка, документи. Обличчя впізнати було неможливо. Олег упізнав брата й майже відразу вказав на Максима Савчука.
— Чому саме Максим?
Тітка Світлана заплющила очі.
— Бо так було зручно.
— Хто він?
— Зачекай.
— Ні.
Серце раптом забилося швидше. Я й сам не розумів чому.
— Хто такий Максим?
Світлана подивилася на мене важким поглядом.
— Це буде боляче.
— Уже все болить.
Вона встала, підійшла до старого комода, висунула нижню шухляду, довго перебирала білизну, потім натиснула на дерев’яну стінку, щось клацнуло. За шухлядою була схованка.
Тітка дістала звідти чавунну скриньку, чорну, важку, неймовірно красиву. Кришку вкривали литі виноградні лози. Вона поставила скриньку переді мною.
— Робота Романа?
— Так.
Усередині лежав знімний лоток. Світлана вийняла його. Під ним виявилося подвійне дно. Там були папери, десятки, пожовклі, ламкі, але цілі. Підроблені довіреності, копії договорів, прізвища, адреси, фотографії й товстий зошит у клейончастій обкладинці.
Я відкрив його. Почерк був дрібний, акуратний. «А. П., померла 12 січня. Довіреність датована 19 січня. Будинок продано через сім тижнів. Покупець підставний. Олег отримав…» Сторінка за сторінкою — суми, імена, схеми. Мій батько збирав справжню справу проти власного брата.
— Мати принесла мені це перед смертю, — сказала Світлана. — Сказала зберігати до твого повноліття.
— Чому не віддали потім?
Вона заплакала.
— Злякалася.
Через кілька днів після смерті Ірини до неї приїхав Олег. Сів на той самий стілець, де щойно сидів я, і запитав:
— Ірина нічого не передавала?
Світлана збрехала, сказала, що Ірина перед смертю спалила всі папери. Олег не повірив одразу, обшукав будинок, лякав, обіцяв, погрожував, але нічого не знайшов.
— Потім відчепився, а я все чекала. Думала, виросте Денис, сама йому віддам. Потім ти закінчив школу. Якось я приїхала подивитися на тебе здалеку, а біля тебе Олег. Потім інститут — знову він, робота — знову він допоміг. І мені здавалося: скажу — і занапащу тебе.
Я мовчав, хотів засудити її, але не міг. Я бачив перед собою маленьку стару жінку, яка 25 років жила сама й кожен звук машини за вікном, певно, сприймала як повернення Олега.
— А це що?
На самому дні лежав складений учетверо документ. Я розгорнув його. Свідоцтво про народження. Моє ім’я. Денис. Дата. Мати. Ірина. Батько… Я перечитав, потім іще раз. Прізвище було не Ковальчук. Максим Савчук.
Мені здалося, що в кімнаті нічим стало дихати.
— Що це?
Тітка Світлана мовчала.
— Що це?
— Перше свідоцтво.
— У мене інше.
— Знаю. Там Роман Ковальчук. Він потім оформив батьківство.
Я не відчував пальців.
— Максим — хто?
Світлана пересіла ближче.
— Твій рідний батько.
Я дивився на неї й не розумів. Слова були простими, кожне знайоме, але разом вони не вкладалися в голову.
— Ні.
— Так. Максим Савчук, який убив Романа. Він не вбивав Романа. Але саме тому Олег його й обрав.
Я закрив обличчя руками.
— У молодості мама кохала Максима. Він приїхав на завод з іншого міста, працював формувальником, красивий, веселий, грав на гітарі. Вони збиралися одружитися. Коли Ірина завагітніла, Максим був щасливий, а Олег його терпіти не міг.
— Одного разу Максим помітив зникнення металу зі складу й здійняв галас. Сліди вели до людей Олега. За кілька тижнів у шафці Максима знайшли вкрадені деталі. Його вигнали. У поліції справу закрили через брак доказів. Але репутації настав кінець. Містом пішла чутка: злодій.
— Ірині сказали, що Максим утік. Максиму — що Ірина відмовилася від нього. Листи до неї не доходили, її листи поверталися. А потім Максим справді поїхав. Ірина залишилася вагітною сама. І тоді поруч опинився Роман.
— Він усе знав. Знав, що дитина чужа, знав, що Ірина кохає іншого, але однаково одружився. Дав мені своє прізвище, записав сином.
— Він тебе обожнював, — сказала Світлана. — На руках носив. Цю пташку зробив, коли тобі було пів року. Казав: «Дениско виросте — віддам йому. Нехай знає, що батько вмів робити руками»…
