Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю
— Думаєте, я зовсім з глузду з’їхав? Не з’їхав. Усі тоді знали, що Ковальчук загинув. А потім він уночі прийшов до мене в майстерню. Худий, неголений, сказав: «Федоричу, запиши решітку сьогоднішнім числом, тільки нікому поки не кажи, що бачив мене».
— Чому ви мовчали?
— Через три дні до мене Олег прийшов і сказав, що Ромка був не при собі, що переховується від слідства, що, якщо полізу, сам стану співучасником.
Ще одна людина, ще 25 років страху. Лідія погодилася говорити відразу. Я приїхав до неї. Вона сиділа біля печі, перебирала сушений звіробій.
— Ну що, докопався?
— Майже.
— Не майже.
— Чому?
— Бо він живий.
У мене серце зупинилося.
— Хто?
— Страх твій.
— Я не боюся.
Стара подивилася на мене з жалістю.
— Брешеш.
Я сів навпроти.
— Дядько знає, що я шукаю.
— Тепер знає.
— Звідки?
Вона знизала плечима.
— У таких людей вуха довші за вулицю.
— Ви можете офіційно дати свідчення?
— Можу.
— Про тіло, про пальці?
— Так. — Вона кивнула. — Я тих рук ніколи не забуду.
— Чому? Лідія відклала трави.
— Бо Ірина стояла поруч.
У ніч перед похороном мати прийшла до Лідії, просила показати їй тіло. Її не пустили. Тоді вона запитала:
— Руки бачила?
Лідія сказала:
— Бачив пальці? Усе на місці.
Мати зблідла й прошепотіла:
— Отже, не Рома.
— Чому ви не сказали поліції?
Стара посміхнулася. Сказала, що вранці пішла. І приїхала людина від Олега, сказала:
— Бабо, тобі здалося, тіло обгоріло, не вигадуй.
— І ви замовкли?
— Не відразу.
Вона показала на ліву руку. Лише тепер я помітив, що мізинець у неї криво зігнутий.
— Уночі прийшли два мужики, зламали палець, пояснили.
Я відвернувся.
— Пробачте.
— За що?
— Не знаю.
— От і не проси.
Після цього я перестав дивуватися мовчанню людей. Ми любимо думати, що на місці свідків неодмінно сказали б правду. Пішли б у поліцію, до суду, в газету, не відступили б. Але одна річ — міркувати через 25 років. Інша — коли вночі до тебе приходять двоє, коли в тебе діти, робота, дім, коли поліція п’є чай із людиною, яку ти збираєшся звинуватити.
Перші два тижні Олег мовчав. Це лякало найбільше. Я й далі ходив на роботу, удавав, що живу як завжди. Вранці вітався із сусідами, купував хліб, увечері повертався додому. Але щоразу, підходячи до хвіртки, дивився на верхнє вікно. Світло там більше не горіло.
Я змінив замки, поставив камери, скриньку тримав не вдома. Адвокат зняв копії з усіх документів і розклав у різних місцях.
— Якщо зі мною щось станеться? — якось запитав я.
— Копії надійдуть слідству.
Я подивився на нього.
— Ви серйозно?
— Після того, що ви розповіли про свого дядька, я волію бути серйозним.
І тоді я вирішив їхати до Максима, до свого батька. Усю дорогу в автобусі мене трусило не від холоду. Я уявляв десятки варіантів. Він вижене мене, не повірить, почне звинувачувати. Скаже, що не хоче бачити сина, який виріс поряд із людиною, що знищила його життя.
А може, він виявиться зовсім не таким, яким його змальовувала тітка Світлана? Може, грубим, злим, зламаним. 25 років в’язниці не минають безслідно.
Селище було маленьке. Дім Максима стояв на самому краю. Хвіртка перекосилася. Паркан тримався на чесному слові. На ґанку лежали складені дрова. Я постукав — ніхто не відчинив. Постукав знову.
Усередині почувся кашель, потім повільні кроки. Двері прочинилися. На порозі стояв старий. Я очікував побачити злочинця. Безглуздо, але все дитинство ім’я Максима існувало для мене саме так. Убивця батька.
Тепер переді мною стояв худий сивий чоловік у старому светрі. Глибокі зморшки, згорблені плечі, одне вухо наче прим’яте, руки з великими венами. Він запитально подивився.
— Ви кого шукаєте?
— Максима Савчука.
Але я розтулив рота й нічого не зміг сказати. Він придивився. Його обличчя змінилося. Спершу здивування, потім страх, потім щось зовсім інше.
— Ірина…
— Я не Ірина.
— Очі…
Він ухопився за дверний одвірок.
— Ти хто?
— Денис.
Старий перестав дихати…
