Різне

Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю

— Який Денис?

— Син Ірини.

Максим заплющив очі.

— Господи…

Я стояв на ґанку.

— Мені сказали… — Голос зірвався. — Мені сказали, що ви мій батько.

Він повільно сів просто на сходинку. Я кинувся підтримати. Максим відштовхнув руку. Не грубо. Просто йому потрібно було кілька секунд. Потім раптом схопив мене за зап’ястя.

— Рік народження.

І я сказав. Він заплакав. Не тихо, некрасиво. Старий закривав обличчя долонями й ридав так, наче всі ці роки стояли в ньому стіною, а тепер упали.

— Живий, — повторював він. — Господи, живий. Виріс. Який же виріс.

Я теж плакав, хоча ще годину тому був певен, що не буду.

Ми проговорили до ранку. Максим знав про моє існування, але не знав, де я. Після вироку Олег приїхав до нього на побачення навмисне, подолав сотні кілометрів, сів навпроти за склом і сказав:

— Знаєш, Максе, чого ти найбільше позбувся?

Максим мовчав.

— Сина.

І розповів про вагітність Ірини, про народження, про те, що дитина зростатиме в родині Ковальчуків.

— Він усміхався, — сказав Максим. — Уявляєш, усміхався. Каже: «Він виросте й вважатиме тебе вбивцею власного батька».

Я стиснув кулаки.

— Навіщо?

— Хотів добити.

Після того побачення Максим намагався накласти на себе руки. Не вийшло. Його врятували. А потім він вирішив жити заради тебе.

— Ви ж навіть не знали мене.

— Не знав.

— Тоді як?

Він знизав плечима.

— Знав, що десь є моя дитина. Іноді цього досить.

Він писав листи Ірині. Вони поверталися. Писав Світлані. Відповідей не отримував.

— Вона їх не отримувала.

— Тепер знаю.

Максим дивився на мене весь вечір, наче боявся, що я зникну.

— А Рома? — запитав я. — Ви його ненавиділи?

Максим довго мовчав.

— Спочатку. За маму, за все. Коли він повернувся й побачив Ірину дружиною іншого, усередині все перевернулося. Але Рома сам прийшов поговорити. Сказав: «Можеш ударити? Заслужив чи ні, не знаю, але тільки Ірину не чіпай. Вона думала, що ти її покинув».

Максим не вдарив. Вони проговорили кілька годин. І саме Рома першим зрозумів, що їх навмисне посварили. Він показав Максимові повернуті листи. Максим розповів про свої.

— Тоді ми зрозуміли, хто це зробив. Олег, а хто ж іще?

Максим допомагав Ромі збирати документи, тому й виявився зручною мішенню. У ніч, зазначену в обвинуваченні, його викликали запискою до старої ливарні. Почерк нагадував Іринин. Максим приїхав. Нікого. Через день його затримали.

Олег заявив, що бачив, як Максим ударив Рому залізним прутом. Знайшли кров, знайшли хустку Максима, знайшли ще кілька речей. Усе було підготовлено, а справжній Рома тоді ще жив.

— Живий. Ви знали?

— Ні. Уже в камері Максим почув, що Рома нібито загинув. Він повірив. На суді намагався довести, що нікого не вбивав. Але проти нього була попередня історія з крадіжкою: свідок, докази, мотив, ревнощі. І шанований Олег Ковальчук, скорботний брат загиблого. Кого мав обрати суд?

— А коли вас посадили? — запитав я. — Ви ніколи не думали, що Рома міг бути живий?

— Звідки? — Максим гірко всміхнувся. — У в’язниці тобі не приносять музейну книгу з датою.

Наступного тижня я приїздив до нього майже щодня. Спочатку ми не знали, про що говорити. Треба було надолужити надто багато. Він питав про моє дитинство. Яким я був, чим хворів, чи любив школу, коли навчився плавати, чи був у мене велосипед.

Я відповідав і відчував провину, бо в мене було дитинство, а в нього в цей час була камера.

— Олег купив мені велосипед, — якось сказав я.

Максим замовк. Мені хотілося крізь землю провалитися.

— Вибачте.

— За що?

— Не знаю.

Він зітхнув.

— Денисе, ти був дитиною, та навіть не починай.

І раптом додав:

— Хоч велосипед був хороший?

Я засміявся. Він теж. Це був перший раз, коли ми сміялися разом.

Я познайомив його з тіткою Світою. Вона боялася цієї зустрічі. Максим довго дивився на неї.