Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Серце в неї обірвалося й покотилося кудись униз. Це був він. Той.

Із лісу.

— Ні, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я не місцева, я в гостях. Не знаю ніякої бабусі.

Не чекаючи відповіді, вона повернулася й пішла геть. Швидко, потім ще швидше, відчуваючи спиною його погляд.

Позаду тихо, підступно зашурхотіли шини. Машина повільно поїхала слідом. У Соні підкосилися ноги.

Вона звернула в провулок, куди машина не проїхала б, і побігла. Позаду грюкнули дверцята. Соня бігла, не розбираючи дороги, і вже бачила попереду світло рідного вікна, але відчувала — не встигне, наздожене.

І тут назустріч їй, ніби відчувши, вискочила Оля. Стара сусідка, тітка Валентина, послала її зустріти сестру. Щось довго нема дівчинки по сіль.

Оля побачила бліде, перекошене жахом обличчя сестри й, ні про що не питаючи, схопила її за руку. А з-за рогу провулка вже показався той чоловік. Він зупинився, побачивши двох дівчаток разом, і побачив ще, що у вікнах ближніх будинків засвічується світло, що десь заливисто, зло забрехав сусідський пес, що тітка Валентина вийшла на ґанок і, приклавши руку до очей, вдивляється в сутінки.

— Соню? Олю? Ви, чи що? — гукнула їх тітка Валентина.

Чоловік з обпеченою рукою постояв ще мить, оцінюючи. Двоє разом, а довкола — свідки, гавкіт, чужі очі у вікнах. Не те.

Надто брудно. Він розтягнув губи в усмішці, ніби просто прогулювався, розвернувся й не поспішаючи пішов назад до своєї машини. За хвилину темний автомобіль тихо поїхав у ніч, а дві сестри, вчепившись одна в одну, влетіли в дім і, задихаючись, розповіли все бабусі.

Лідія Степанівна вислухала, і обличчя її стало страшним. Вона зрозуміла. Лиходій уже тут.

Уже кружляє поруч. Уже приглядається. І тягнути більше не можна.

Тієї ж ночі, вклавши переляканих дівчаток і міцно замкнувши двері на засув і підпору, Лідія Степанівна дістала зі скрині загорнутий у полотнинку портсигар. Довго сиділа з ним при свічці, розглядала чорного птаха на кришці, гладила пальцем клеймо й відтиснений номер. Потім відклала портсигар і витягла з-під білизни важкий, розбухлий від часу зошит у потрісканій цератовій обкладинці — свою стару замовну книгу. У такі книги майстри пів століття тому записували кожне виконане замовлення: що робили, з чого, для кого, коли, за яку ціну.

Вона сама вела цю книгу багато років своєю рукою. Якщо цей портсигар записаний, там буде ім’я. Ім’я того, для кого його зробили.

Свічка опливала, роняючи теплі краплі на блюдце. Старі скорчені пальці повільно, дбайливо перегортали ламкі, пожовклі сторінки, списані вицвілим ліловим чорнилом. Роки, номери, прізвища замовників.

Ложки до весілля, оклади до ікон, натільні хрести, брошки, чарки, підсклянники. Ціле життя, ціле місто пройшли крізь ці сторінки. Лідія Степанівна шукала той єдиний номер, що стояв на кришці портсигара.

Очі втомлювалися, сльозилися, літери пливли й двоїлися в тремтливому світлі, але вона шукала вперто, сторінка за сторінкою, водячи пальцем по рядках. І раптом завмерла, і палець її зупинився. Ось він, той самий номер…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇