Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

А поруч короткий запис, зроблений її власною молодою рукою, напівстертий, але ще розбірливий. Портсигар срібний, чернь, візерунок — птах серед гілля, замовник — і далі прізвище, ім’я. Вона піднесла зошит до самого вогню, до самих очей.

Прочитала ім’я раз, удруге, втретє, ворушачи губами, не вірячи. Серце глухо, важко вдарило й покотилося кудись у самий низ живота. Це було прізвище того чоловіка з обпеченою рукою, якого вона смутно пам’ятала з останніх років артілі, молодого тоді працівника, що обварив праву кисть гарячим складом через необережність.

Того, хто невдовзі пішов із промислу, вивчився, піднявся, вийшов у великі люди. І це ж ім’я вона останніми тижнями вже чула з уст самого Максима. Так звали його компаньйона, його праву руку, Віталія.

Усе зійшлося, все зімкнулося в один нерозривний ланцюг. Обпечена права рука, яку двічі бачила Соня, біля річки й біля машини. Портсигар роботи її рук, знайдений у траві біля зв’язаного Максима.

Замовник за книгою — Віталій. Він же значився довіреною особою в тому папері, про який обмовився Максим. Стара жінка сиділа в темряві сама, притискаючи до грудей зошит і портсигар, і ясно розуміла, що тримає в скорчених руках щось страшне й небезпечне, важче за будь-яке золото.

Вона тримала правду. А правда, коли вона така, буває небезпечнішою за будь-який ніж, і той, кого вона викриває, по неї прийде. Уранці, тільки-но розвиднилося, вона зібралася, веліла дівчаткам із дому ні ногою й нікому не відчиняти, а сама поїхала до Максима.

Тремтячими руками вона розгорнула на його столі полотнинку, поклала портсигар, а поруч розкрила стару книгу на потрібній, закладеній тріскою сторінці.

— Ось, — сказала вона, і голос її був твердий, хоч усередині все тремтіло. — Онучка це в траві знайшла, біля тебе, тієї ночі. Злякалася, взяла, мені віддала, дурненька. А я його впізнала, любий. Це робота моїх рук. Багато років тому робила. І ось, дивися сам. — Вона ткнула скорченим пальцем у вицвілий рядок. — Записано, для кого робила. Читай.

Максим читав і не вірив, а не вірити не міг. Записані в старій замовній книзі ім’я й прізвище збігалися з даними його компаньйона, друга, правої руки.

Той самий портсигар, яким Віталій так дорожив, із яким не розлучався, — Максим сотні разів бачив, як той недбало діставав його на переговорах, клацав важкою кришкою, закурював. Цей самий портсигар лишився лежати в мокрій траві біля річки за два кроки від того місця, де Максима кинули замерзати. А дівчинка бачила обпечену руку…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇