Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Віталій давно-давно, ще в молодості, обварив праву кисть. Максим і це чудово знав, тільки ніколи, ні на мить не пов’язував одне з одним. Як пов’язати друга з убивцею?

— Це він, — сказав Максим тихо, і голос його став чужим, дерев’яним. — Своїми руками зв’язав. Стояв поруч, курив ось із цього портсигара, дивився, як я замерзаю, і говорив про погоду. І впустив його в темряві, не помітив.

Він підвів на стару жінку очі, повні болю й розуміння.

— Лідіє Степанівно, ви розумієте, що ви мені зараз дали? Ви підтвердили ім’я людини, яка намагалася мене вбити, і принесли доказ, що пов’язує її з тим місцем.

Стара жінка повільно кивнула, стиснувши губи.

— Розумію, любий, від того й боюся до смерті. Така людина за це на все піде, не зупиниться. Вона вже й до нас дісталася. Он, учора за Сонею машиною гналася. Ледь не забрала дівчинку. А напередодні нам принесли повідомлення: за півтора тижня службовий дім звільнити під знесення. У домі ж — ось це.

Вона поклала суху долоню на цератову обкладинку книги.

І тут Максим похолов іще раз уже від зовсім іншої, нової думки, що пронизала його наскрізь. Віталій жене родину з дому. Зносить і дім, і заразом усю стару артіль за своєю фальшивою довіреністю.

До старого архівного корпусу в Максима ще не дійшли руки: будівля вважалася порожньою й чекала ремонту. Але тепер він зрозумів, що там могли зберегтися інші замовні книги й артільні записи, здатні підтвердити походження портсигара й викрити підробку. Віталій не просто виселяє бідну родину, щоб прибрати свідків.

Він квапиться стерти з лиця землі все разом, що може його видати. Знести дім, зрівняти із землею артіль, спалити архів. І не лишиться ні книг, ні клейм, ні записів, нічого.

Без додаткових записів лишилося б його тверде слово проти збиваних слів двох переляканих дівчаток і старої жінки, що вижила з розуму, як він скаже.

— Коли знесення? — різко спитав Максим, схоплюючись. — Який строк указано в повідомленні?

— За півтора тижня, — відповіла стара жінка, підводячи на нього стривожені очі. — Тільки люди кажуть, він уже техніку підігнав до воріт, екскаватор, самоскид, квапиться чогось, ніби горить у нього.

Максим стиснув кулаки. Час працював проти них щогодини.

Якщо Віталій добереться до артільного архіву раніше, якщо зрівняє корпуси із землею й спалить папери, то додаткові записи промислу, старі книги, де сходяться імена, номери й клейма, зникнуть назавжди, димом підуть у холодне небо. Лишиться один портсигар, який спритний захисник оголосить загубленим де завгодно, та слово дитини, яке той самий захисник постарається знецінити.

— Їдемо, — сказав Максим, хапаючи куртку. — Негайно їдемо в артіль. Поки він туди не вліз, поки не пізно.

Але спершу він схопив телефон і подзвонив Миколі Андрійовичу.

Коротко, збивано, зриваючись голосом, розповів усе разом. Про портсигар, знайдений біля річки, про замовну книгу, де записаний замовник, про обпечену руку, яку двічі бачила дівчинка, про фальшиву довіреність, якої він зроду не підписував, про вчорашню погоню за Сонею, про техніку біля воріт артілі. Старий слідчий слухав мовчки, не перебиваючи, тільки дихав у слухавку.

А потім сказав усього кілька слів, і в його завжди втомленому голосі вперше задзвеніла холодна сталь:

— Чекайте мене біля артілі. Виїжджаю з людьми. Самі наперед не лізьте. Якщо він уже почав знищувати папери, одразу дзвоніть. Їду.

Дівчаток залишили в тітки Валентини, міцно наказавши нікому не відчиняти. Максим і Лідія Степанівна поїхали до річки, в стару артіль. Осінній короткий день уже хилився до вечора. Небо над річкою було низьке, свинцеве, важке, і з річки тягло студеним вітром.

Дорога до артілі зайняла всього кілька хвилин, але Максимові вона видалася безконечною. Він мовчав, стискаючи кермо, і знову бачив перед собою обпечену руку, мокру мотузку й срібну кришку портсигара. Лідія Степанівна сиділа поруч, притискаючи до грудей загорнуту книгу, і теж не промовила ні слова. Обоє розуміли, що тепер важлива кожна хвилина: зниклі папери вже не можна буде відновити ні пам’яттю, ні пізнім зізнанням.

Ще здалеку, під’їжджаючи, вони побачили біля розчахнутих воріт артілі чужу техніку — жовтий екскаватор, критий самоскид. Поруч із воротами стояла знайома темна машина. Віталій був тут…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇