Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Вона сунула портсигар у кишеню, до ножика, і тут же забула про нього. Було не до того.

— Дядечку, а хто вас так? — спитала Соня, коли вони вже вели його геть від річки до міських вогнів.

Максим похитав головою.

— Не бачив обличчя, — сказав він хрипко. — Темно було, та й у масці він, здається. Одне запам’ятав — рука в нього обпечена, права, ось тут, до самих пальців. — Він слабо провів здоровою долонею по своїй кисті. Соня раптом зупинилася як укопана.

— Обпечена? — перепитала вона. — Дядечку, я бачила таку руку, коли ми до куща підійшли, а він ще не поїхав. Я його збоку бачила, недовго. Права рука вся стягнута, світла, ніби оплавлена. — Максим подивився на дівчинку згори вниз і не відразу зрозумів, що вона сказала. А коли зрозумів, промовчав.

Не час був. Але ці слова вкарбувалися йому в пам’ять намертво. Іти було важко.

До перших будинків лишалося зовсім трохи, але ці пів кілометра видалися всім трьом безконечними. Максим висів на плечах дівчаток, вони спотикалися під його вагою, але не кидали, не скаржилися, тільки сопіли й підбадьорювали одна одну. Біля крайнього будинку на околиці у вікні теплим квадратом горіло світло.

Оля, зібравши останні сили, загрюкала в двері кулаком. Відчинив літній чоловік у накинутій на плечі овечій куртці й, побачивши обдертого, посинілого від холоду чоловіка та двох переляканих однакових дівчаток, усе зрозумів без жодного слова. Він затяг Максима в тепло, гукнув дружині, щоб негайно дзвонила і в швидку, і в поліцію, і сам підставив гостеві плече.

Далі все змішалося в тумані. Жарко натоплений дім, запах печі й гарячого супу, чиясь овеча куртка, накинута на плечі поверх мокрої сорочки. Гаряча кружка чаю, яку він ніяк не міг утримати в тремтячих руках, і стара господиня, що поїла його з ложки, як малого.

Червоні відблиски мигалок, що затанцювали по бревенчатих стінах. Максим пам’ятав тільки, як шукав очима двох дівчаток у натовпі сусідів, що набігли, і як одна з них, та, що тихіша, дивилася на нього серйозно, зовсім не по-дитячому, ніби хотіла сказати щось важливе, але все не наважувалася. Лікарняний коридор пах хлоркою й мокрим лінолеумом.

Максим лежав під крапельницею, укритий двома ковдрами, і все одно не міг зігрітися до кінця. Холод тієї ночі ніби в’ївся йому в самі кістки, оселився там надовго. Літня медсестра міняла розчин, поправляла ковдру й хитала головою.

— Ще б годинку ти на такому холоді полежав, — примовляла вона, — і не відкачали б, любий. Молися тепер на тих дівчаток, що тебе знайшли. Ангели їх до річки привели, не інакше.

Максим і молився. Про себе, як умів, хоч і не був людиною побожною.

Уранці прийшов слідчий. Немолодий, огрядний, із втомленими уважними очима й сивими, коротко підстриженими скронями. Звали його Микола Андрійович, і в місті його знали давно.

Людина він був прискіплива, непідкупна, з тих, що справ не кидають на півдорозі. Він присів на край стільця біля ліжка, поклав на коліна потерту теку й дістав стару перову ручку.

— Ну, розповідайте по порядку, — сказав він неголосно. — Хто на вас напав і за що, як гадаєте?

Максим розповів усе, що пам’ятав. Дорогу вздовж річки, оклик на ім’я, удар, темряву, дерево, мотузки, кляп. Рівний, діловий голос людини в капюшоні.

І руку. Обпечену праву руку, яку в темряві бачив не тільки він, а й одна з дівчаток. Микола Андрійович записував повільно, акуратним старомодним почерком, зрідка підводячи на Максима очі.

— Обличчя, значить, не розгледіли, — повторив він ніби сам до себе. — А голос? Голос не видався знайомим?

Максим замислився. Голос і справді тоді дряпнув його чимось знайомим, але пам’ять тієї ночі була рвана, як стара рибальська сітка, і він не поручився б ні за що.

— Не знаю, — чесно сказав він. — Може, й так. Усе як у тумані.

Слідчий кивнув, щось занотував на полях.

— А фраза ця, що ви запам’ятали? Телефоном він сказав: «До ранку все оформлять, підпис уже стоїть». Що там оформляти і який підпис?

Максим мовчав.

Він і сам крутив цю фразу в голові всю ніч без упину, і так, і сяк. «До ранку все оформлять. Його більше нема. Вважай, підпис уже стоїть». За цими словами стояло щось велике, холодне й добре продумане. Не грабунок. Грабіжникові не потрібні чиїсь підписи. Не п’яна випадкова лють. Лють не говорить телефоном спокійним діловим тоном.

Хтось дуже хотів, щоб Максима не стало саме до певного ранку. Хтось, кому його смерть була не в радість навіть, а в прибуток.

— Поки не знаю, — сказав він нарешті. — Але дізнаюся. Дайте строк. Обов’язково дізнаюся.

Микола Андрійович подивився на нього довгим поглядом людини, яка за своє життя надивилася всякого й розучилася дивуватися.

— Ви, я чув, майстерню піднімаєте, — сказав він, неквапливо прибираючи теку. — Ту стару, черневої справи, що біля річки стоїть. Батькову артіль.

Максим здивувався, що слідчий знає про артіль.

— Піднімаю, — відповів він. — Уже два роки.

Старий кивнув якимось своїм думкам.

— Отже, є кому дорогу перейти, — сказав він тихо. — Прибуткова справа, любий. Завжди комусь очі коле. Ви подумайте на дозвіллі, на тверезу голову. Кому ви стали поперек горла останнім часом? Хто на вас у претензії через гроші? І дівчаток тих бережіть. Раз лиходій ваш по руці впізнаваний, він і сам про це скоро второпає. А значить, свідки йому не потрібні.

Ці слова Максим запам’ятав надовго, міцніше навіть, ніж біль у відморожених пальцях…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇