Дівчина мовчки витримала образу свекрухи й невдовзі показала, на що здатна

— спитала вона. Голос у неї був низький і спокійний, зовсім не схожий на її власний. — Це теж моє місце? Під шафкою?

Фарід простягнув руку.

— Дай сюди.

Анна відступила.

— Ні. Спершу поясніть, чому мене назвали злодійкою через чашку, яка лежала під шафкою поруч із листом для мого чоловіка.

Тітки за столом перезирнулися. Діти остаточно притихли. Десь у коридорі задзвонив телефон, але ніхто не пішов відповідати.

Халед швидко підійшов до Анни.

— Віддай, будь ласка.

— Ти знаєш, що там?

Він мовчав надто довго.

І в цьому мовчанні Анна раптом побачила не розгубленість, а страх. Не за неї. За себе.

Самира різко сказала:

— Це сімейна справа.

— Я дружина вашого сина, — відповіла Анна. — Чи я дружина лише тоді, коли треба усміхатися гостям і мовчати?

Обличчя Самири стало жорстким.

— Ти дружина за документами. Не по крові.

Анна відчула, як у горлі піднімається гіркий клубок. Але руки вже не тремтіли.

Вона відкрила конверт.

Усередині лежали кілька аркушів, складених удвоє, і маленька флешка в прозорому пластиковому чохлі. На першому аркуші була копія банківського повідомлення. Анна погано розбиралася у фінансових документах, але деякі слова зрозуміла одразу: переказ, заборгованість, гарантія, компанія “Al Noor Trading”, підпис Халеда Аль-Насрі.

І нижче, на другому аркуші, стояло ім’я: Anna Kovalenko.

Її ім’я.

Вона піднесла аркуш ближче до очей.

— Що це?